Петро Франко

Петро Франко — український письменник, педагог, видавець і науковець. Автор фольклорно-етнографічних матеріалів, оповідань, підручників історії й теорії руханки, спогадів про Івана Франка тощо. народився в селі Нагуєвичі, що на Дрогобиччині, 28 червня 1890 року. Після закінчення Львівської політехніки розпочав свою педагогічну кар'єру. У 1911–1914 роках він працював учителем фізичного виховання у Львові, одночасно організовуючи пластові гуртки та спортивно-військові заняття для учнів.

З початком Першої світової війни Петро Франко вступив до Легіону УСС, де швидко піднявся до звання поручника. Він брав участь у листопадових боях за Львів, а пізніше командував летунським відділом Української галицької армії. Франко став відомим як військовий льотчик, організувавши авіаполк, який здобув чималий успіх у боях. 4 січня 1919 року під час повітряної розвідки Франко був збитий і потрапив у полон, але йому вдалося втекти.

Після закінчення бойових дій Петро Франко присвятив себе науковій та педагогічній діяльності. У 1922 році він став професором української гімназії в Коломиї, у Львові був викладачем Українського таємного університету. У 1931–1936 перебував на посаді старшого наукового співробітника Інституту прикладної хімії (Харків), де зробив значний внесок у розвиток науки, зареєструвавши понад 30 винаходів у галузі переробки молока. У 1937 році видав книгу «Іван Франко зблизька», у якій розповів про свого батька. 

У 1939 році, після приєднання Західної України до УРСР, Петро Франко був обраний депутатом Верховної Ради УРСР. Продовжував викладацьку діяльність у Львові, працюючи деканом товарознавчого факультету Українського державного інституту радянської торгівлі.

З початком Другої світової війни та німецько-радянської війни Франко був евакуйований на Схід. Обставини його смерті залишаються нез'ясованими. За одними даними, він загинув під час спроби втечі з потяга, за іншими — у катівнях НКВД. Його останки не були знайдені й місце поховання до цього часу залишається загадкою.