- Книги
- Всі автори
- Теннессі Вільямс
Теннессі Вільямс
Видатний американський драматург, сценарист і письменник. Його найвідоміші твори, такі як «Трамвай “Бажання”» та «Кішка на розпеченому даху», стали класикою світової літератури. Вільямс відомий своїм глибоким психологізмом, вмінням розкривати внутрішні конфлікти персонажів та дослідженням тем самотності, сексуальності та соціальних обмежень. Двічі ставав лавреатом Пулітцерівської премії у 1948 та 1955 роках.
Теннессі Вільямс (Tennessee Williams, справжнє ім’я Томас Ланір Вільямс III; 1911–1983) — американський драматург, прозаїк, поет і сценарист. Автор «Скляного звіринця», «Трамвая “Бажання”» та «Кішки на розпеченому даху» також писав оповідання й романи, зокрема «Однорукий та інші історії» та «Римська весна місис Стоун». Його персонажі переживають конфлікт між бажанням і суспільними заборонами, а їхня вразливість часто пов’язана з бідністю, віком або страхом бути відкинутими.
Від Сент-Луїса до театрального успіху
Вільямс народився в Колумбусі, штат Міссісіпі, а виріс переважно в Сент-Луїсі. Писати й публікуватися почав у шкільні роки. Навчався журналістики в Університеті Міссурі, проте 1933 року перервав навчання й працював у International Shoe Company, де керівну посаду обіймав його батько. Пізніше вступив до Вашингтонського університету в Сент-Луїсі, долучався до літературного середовища й писав п’єси для місцевого театру.
1938 року він здобув ступінь бакалавра англійської літератури в Університеті Айови. Переїзд до Нового Орлеана та прийняте ім’я Теннессі позначили наступний етап кар’єри. Важливою професійною союзницею стала агентка Одрі Вуд. П’єси кінця 1930-х уже зверталися до соціального безправ’я та складних особистих стосунків, але широкий успіх прийшов пізніше.
«Скляний звіринець» успішно поставили в Чикаго взимку 1944–1945 років, а 1945-го він вийшов на Бродвей. Автор визначав його як п’єсу пам’яті: сцена передає суб’єктивне повернення до родини, а не лише послідовність зовнішніх подій. Біографічне підґрунтя твору підтверджене дослідниками, однак його сценічна форма виходить за межі прямого відтворення сімейної історії.
П’єси Теннессі Вільямса: поезія, пам’ять і конфлікт
«Трамвай “Бажання”», поставлений 1947 року, приніс Вільямсу Пулітцерівську премію 1948-го. Друга Пулітцерівська премія надійшла 1955 року за «Кішку на розпеченому даху». Поряд із ними до його основного театрального доробку належать «Літо й дим», «Татуйована троянда», «Каміно Реаль», «Орфей спускається в пекло», «Солодкоголосий птах юності» та «Ніч ігуани».
Вільямс використовував не лише психологічний діалог, а й музику, світло, повторювані образи та сценічні вказівки, що відкривають внутрішній стан персонажів. Його поетична практика тривала паралельно з драматургією: за життя вийшли збірки In the Winter of Cities та Androgyne, Mon Amour. Екранізації п’єс розширили аудиторію, однак режисерські й цензурні зміни часом суттєво впливали на їхнє звучання.
«Однорукий» і «Римська весна місис Стоун»
«Однорукий та інші історії» — перша збірка малої прози Вільямса, видана в оригіналі 1948 року. Вона містить одинадцять оповідань. У заголовному творі колишній боксер, який утратив руку, очікує страти й повертається пам’яттю до свого життя. Інші історії змінюють регістр від ностальгійного спогаду до макабричного гротеску. «Портрет дівчини у склі» перегукується зі «Скляним звіринцем», показуючи, як автор розробляв споріднені образи в різних формах.
Перший роман «Римська весна місис Стоун» з’явився 1950 року. Американська акторка Карен Стоун після смерті чоловіка та завершення кар’єри намагається влаштувати нове життя в Римі. Її стосунки з молодим жиголо оголюють залежність між грошима, бажанням і потребою зберегти гідність. Вільямс переносить знайомий із театру конфлікт публічного образу та приватної самотності в короткий прозовий простір чужого міста.
Пізні десятиліття творчості принесли експерименти з формою й складніший прийом критики. Вільямс продовжував писати п’єси, прозу та мемуари до кінця життя; його пізні сценічні тексти згодом почали переоцінювати й ставити заново. Він помер у Нью-Йорку 1983 року. Різні частини його доробку доповнюють одна одну: оповідання нерідко дають пряміший голос тим формам близькості й відчуження, які в театрі залежали ще й від вимог сцени та цензури.