- Книги
- Всі автори
- Віталій Огієнко
Віталій Огієнко
Автор книжки «Голодомор. Історія неусвідомленої травми» та статей на історичну тематику. Кандидат історичних наук, науковий співробітник Музею української діаспори та редактор.
Віталій Огієнко — український історик, кандидат історичних наук, редактор і автор книжки «Голодомор. Історія неусвідомленої травми». Він досліджує радянські репресії та способи, якими досвід катастрофи зберігається в родинах і суспільстві. Його робота зі свідченнями показує, що важливо з’ясувати і перебіг подій, і те, за яких обставин люди змогли про них розповісти.
Від дослідження тоталітарних режимів до роботи зі свідченням
Понад десять років Огієнко працював у відділі досліджень тоталітарних режимів Українського інституту національної пам’яті. Згодом став старшим науковим співробітником Музею української діаспори. В історичних статтях він звертався до поняття культурної травми, щоб пояснити, як наслідки масового насильства можуть бути помітні в публічній пам’яті навіть через десятиліття. Тут питання про те, що пам’ятає окрема родина, переходить у питання про доступ до архівів, можливість публікувати свідчення та суспільне визнання злочину.
Окремий напрям його роботи — історичне редагування. Огієнко редагував книжку The Holodomor and the Origins of the Soviet Man. Reading the Testimony of Anastasia Lysyvets, яка вийшла 2022 року в Німеччині. У центрі видання — свідчення Анастасії Лисивець. Поряд із ним дослідники ставлять питання про радянське суспільство, досвід виживання та пам’ять про голод. Такий формат дозволяє зберегти голос конкретної людини й водночас пояснити, як її розповідь читають у ширшому контексті.
Історія подій і пам’ять у книжці Огієнка
У книгарні «Лабораторія» представлено «Голодомор. Історія неусвідомленої травми». Огієнко розглядає політику радянської влади, динаміку Голодомору 1932–1933 років і його тривалі наслідки. У першій площині його цікавлять рішення, виконавці та обставини, за яких голод став знаряддям насильства. В іншій — способи, якими пережите залишалося в родинній пам’яті, коли відкрито говорити про нього було небезпечно.
Огієнко поєднує історичний виклад із розмовою про те, як суспільство називає й осмислює наслідки злочину. Цей підхід підійде читачам, які хочуть побачити зв’язок між документальною історією Голодомору та історією його пам’яті. Особисті свідчення у такому читанні дають знання про досвід людей, а адміністративні джерела допомагають відновити рішення, яких ці люди могли не бачити.