- Книги
- Всі автори
- Жуль Барбе д’Оревільї
Жуль Барбе д’Оревільї
Жуль Амеде Барбе д’Оревільї (1808–1889) — французький прозаїк, журналіст і критик. У романах «Стара коханка» й «Зачарована» він звертався до пристрасті, пам’яті та суспільного осуду. У збірці «Дияволиці» ці теми постають у шести коротких історіях, де важить, кому належить розповідь і чому її слухач може повірити в те, чого ніколи сам не бачив.
Нормандське дитинство, Париж і літературна критика
Барбе д’Оревільї народився в Сен-Совер-ле-Віконті в Нормандії. Навчався права в Кані, де познайомився з книгарем Ґійомом Требюс’єном, із яким згодом тривалий час листувався. У 1830-х переїхав до Парижа й пробував себе в журналістиці та короткій прозі. У книжці Du dandysme et de George Brummell 1845 року розглядав дендизм через поведінку й публічний образ Джорджа Браммелла. У художній прозі він так само придивлявся до того, як людина створює враження про себе й що лишає поза увагою оточення.
Д’Оревільї повернувся до католицької практики й писав про персонажів, чиї дії важко вмістити в однозначний моральний висновок. У романі «Зачарована» він звернувся до нормандського середовища після революційних потрясінь. Регіональні перекази, нічні зустрічі й чутки дають його прозі готичне напруження. Стосунки між тими, хто пам’ятає подію, і тими, хто почув про неї від інших, особливо помітні в короткій формі «Дияволиць».
«Дияволиці»: шість новел про приховане життя
У збірці «Дияволиці», виданій 1874 року, поруч опинилися «Багряна завіса», «Найпрекрасніша любов Дон Жуана», «Щастя у злочині» та інші новели. Частина текстів раніше виходила в періодиці. Д’Оревільї використовує рамкову оповідь: один персонаж згадує давній випадок у розмові з іншими, а читач може оцінювати і саму історію, і спосіб її подачі. У «Щасті у злочині» образ пари, яка справляє враження цілковитої згоди, отримує інше значення, коли оповідач повертається до її минулого.
Цю книжку варто обрати, якщо цікавить французька готична проза, в якій напруга залежить від голосу оповідача, затримки й недомовленості. Між новелами можна порівняти, як різні співрозмовники вирішують, що саме назвати вголос, а які частини історії залишити читачеві.