451° за Фаренгейтом

451° за Фаренгейтом антиутопія про тоталітарне майбутнє з постапокаліптичним закінченням. Тому її сміло можна відносити до двох піджанрів фантастики.

Тоталітарне майбутнє, не зображене так, як в Орвеллі, де люди позбавлені будь-яких благ та свобод. Тут більше підійде порівняння з Гакслі та його О дивний, світ новий. Де пересічний громадянин більш менш забезпечений усім необхідним. Просто суспільство у варіації Бредбері, саме, добровільно обрало шлях до занепаду через споживання масового розважального контенту включаючи низькопробні п'єси на три стіни телеекранів під назвою "родичі", спортивні ігри, вікторини, атракціони, скорочені версії книг, і таке інше. Водночас схожість 451° та 1984 є в плані тотальної цензури на книги, та редагування книг і подальшої її заборони.

Головним героєм роману є пожежник Гай Монтеґ, який виїздить на виклики "свідомих громадян" що здають своїх сусідів, які читаю книги. У футуристичних візіях Бредбері - пожежна служба, як символ тоталітарного режиму цього світу, яка палить будинки з книгами. Та, це лише вершина айсберга, одурманене, отупіле суспільство цим розважальним масовим контентом і є основою того тоталітарного режиму.

Ґай Монтеґ пливе по течії, він не замислюється чи він щасливий, його дружина Мілдред цілими днями дивиться "родичів". Подружжя майже не спілкується. Все змінюється, коли Ґай зустрічає дівчину-підлітка Кларіс, яка виводить Ґая на просту людську розмову, не механічне спілкування, а людське. Монтеґ замислюється чи дійсно він щасливий? Він починає думати над природою речей навколо нього, про ту систему у якій він живе. Про свій шлюб, роботу, доцільність нищення книг.

Головним антагоністом в романі є начальник Ґая - брандмейстер Бітті. За сюжетом між Монтеґом та Бітті наростає конфронтація. В діалогах, ми дізнаємося більше про цей світ та його устрій. Бітті, виглядає харизматично, він усе знає про книги, тому радить Монтеґу викинути їх з голови, бо там немає нічого цінного. Однак, Ґай цього не робить.

Літній професор Фабер у романі виступає єдиним другом Ґая. Він для нього й учитель і друг. Він введе Монтеґа у світ книг та розуміння їх змісту.

Символічно показано у книзі вогонь, спочатку він палить, знищує, ототожнюється з Монтеґом. А потім в кінці роману дає йому прихисток, тепло та надію. Кінець роману особливо перегукується з Кантикою для Лейбовіца. Ніби, ми читали приквел до іншої постапокаліптичної книги. В обох книгах, ідея нести знання у своїй голові. Ґай зустрічає групу утікачів, які пам'ятають тексти на пам'ять, як у Кантиці брати-меморії.

Зрештою, ми з вами, частково також є тими меморіями. Своїми відгуками ми не даємо книзі забутись, а передаємо її іншим читачам.

451° за Фаренгейтом залишається в моєму топі кращих книг. Я її настільно усім рекомендую, незалежно від жанрових вподобань.

Класика антиутопії, один з найсильніших зразків фантастики без фантастики. Обожнюю цей роман. Коли читала його ще підлітком, він справив на мене величезне враження. Тоді я і уявити собі не могла, що може існувати світ, в якому заборонять книжки і мистецтво, в якому палитимуть шедеври літератури, а люди будуть настільки поглинуті споживанням і задоволеннями, що врешті решт загублять сенс життя. Але дивлячись на сьогоднішній реалії, на те, що відбувається у світі, таке майбутнє вже не здається мені неможливим.
Головний герой, Ґай Монтеґ, працює пожежником. Але він не гасить пожежі, оскільки їх більше не існує у майбутньому. Він їх розпалює. Ґай з тих, хто нищить книги, бо ж книги заборонені законом. І життя його тече спокійно. До того дня, коли він зустрічає юну дівчину, чий світогляд змінює і самого Ґая. Тут нема романтики, нема закоханості. Кларісса вчить його мріяти, думати, і саме завдяки їй Ґай вперше в житті читає книгу, замість того, щоб знищити її. Це перевертає його життя назавжди.
Неймовірний, прекрасний твір, який я раджу прочитати кожному.

Неймовірна книга! Цей роман, котрий був написаний більше ніж 50 років тому досі лишається актуальним.

Соціальні мережі, ЗМІ, телебачення - стали основним джерелом інформації й забирають найбільше часу в сучасної людини. Однак, від цього щасливішими не стали. Більшість навчилася підглядати за чужим життям, а не розвиватись й слідкувати за своїм, втрачають справжніх себе.

Ця книга з тих, про які хочеться так багато сказати, що не знаєш з чого почати й чим закінчити. Але все ж - це величезний скарб, який вмістився на 205 сторінок. Кожен, хто матиме сміливість прочитати її й зрозуміти (що найголовніше!), віднайде себе наново.

Ми всі й справді, як той Фенікс, але маємо надію, що «коли-небуть ми перестанемо розпалювати ці погребальні багаття і стрибати у вогонь. Кожне покоління залишає нам людей, які пам’ятають про помилки людства».

Цей роман-антиутопія вчить нас віднайти вогник, який жевріє в середині кожного з нас, аби знову віднайти те, що важливе (дійсно важливе, а не нав’язане), аби «люди могли добре роздивитися себе в дзеркалі».

Настане час і відчуємо, що і в нас «повільно прокидаються, оживають слова. І коли настане черга, що ми скажемо? … На все свій час. Так. Час руйнувати і час будувати. Так. Час мовчати і час говорити. Авжеж, це так. Але що це? Що? Є щось таке, щось є, є…»