Книга відкриває перед читачем детальний аналіз, розкриваючи, як ці дні формували український опір, змінювали міжнародний дискурс та розвінчували міфи, що супроводжували російську політику. Автори не просто перераховують факти — вони вибудовують цілісну картину, яка дозволяє зрозуміти глибину політичних, соціальних та військових процесів.
Одним із найцінніших аспектів книги є її документальність. Вона містить реальні історії, свідчення очевидців, аналітичні роздуми, що допомагають осмислити цей період не тільки як хронологію подій, а як важливий етап становлення нової української ідентичності у глобальному контексті.
Книга змушує задуматися над тим, як історія повторюється, як ідеології можуть слугувати інструментами війни, і як народ, що бореться за свою свободу, стає прикладом незламності для всього світу. Вона написана з повагою до героїв цієї боротьби, і водночас із холодним розрахунком аналітиків, які прагнуть розібратися в справжніх механізмах російської агресії.
«77 днів лютого» — це текст, що не залишає байдужим. Він для тих, хто хоче не просто знати факти, а розуміти їхню глибину. Це книга про трагедію, силу, вибір і майбутнє, яке Україна творить власними руками.
Було боляче від згадки про те, що людям довелося робити, аби врятувати життя. Нестерпно від усвідомлення, що написане – це пережита кимось реальність.
Кожна розповідь – це боротьба, яка жахає та вражає водночас.
Для когось ця книжка може стати тригером, для інших – можливістю поглянути на воєнну дійсність з іншого боку. І тим, і тим я б радила її прочитати.
Тут про тих, хто допомагає іншим; про людей, які залишилися в окупації; про воєнних, які борються за останню людину; про психічно хворих людей, яким довелося адаптуватися до сирен; про робітників зоопарку, які не змогли покинути тварин. І багато інших розповідей, які розривають серце.
Я прочитала книжку за два вечори, майже не відриваючись, не зупиняючись, переживаючи все знову. Щось мені болісно відгукувалося, таке схоже на моє, кидало флешбеки. Щось навпаки, відкривало зовсім інші досвіди, все ще болісно. Щось, все ще болісно, аж надто болісно, занурювало в страшні історії — тут же свідчення очевидців — яких, на жаль, ще так багато...
Біль. Ненависть. Біль. Жах. Біль. Відчай. Але й надія. Якась велика надія.
Попри те, що ця книжка один суцільний оголений нерв — тут багато надії. Нагадувань, які наші люди, як стійко проходять ці жахи, як згуртовуються, як... ви самі знаєте.
Я плакала. Часом плакала з посмішкою. Часом плакала і довго вдивлялася в фото, що є в цій книжці. Закрила її з відчуттям надії, вірою в нас і великою любов'ю до свого народу. Великою повагою до наших людей. Великою гордістю за наших людей. Попри всю ту страшну суміш емоцій.
Не знаю, чи можна так — це був катарсис. Ця книжка відкрила мені той наче поламаний кран емоцій, які давно треба було вилити, якось відрефлексувати, вихлюпнути занурившись. Тільки з нею це вийшло. Хоч і так боляче.