Минулого року я читав книгу Лоренса Ріса «Сталін і Гітлер», і хоча вона не залишила враження чогось абсолютно новаторського, вона все ж таки була достатньо цікавою. Тому, коли я побачив його нову роботу — «Аушвіц. Остаточне рішення нацистів», я сподівався, що автор ще раз зможе розкрити цю тему в новому світлі, як це було з іншими великими історичними постатями. На жаль, мої сподівання не виправдалися, і книга, попри всю свою вагу та серйозність, стала для мене черговим розчаруванням.
Лоренс Ріс, безумовно, має вражаючий доступ до архівних матеріалів та історичних джерел, але його підхід до розгляду подій, які призвели до виникнення концтабору Аушвіц і здійснення геноциду, виглядає надто поверхневим і не науковим. Певна частина тексту виглядає більше як набір емоційних рефлексій, ніж як ґрунтовне, науково обґрунтоване дослідження. Я не сумніваюся, що автор спробував передати атмосферу того часу і зрозуміти мотивацію нацистів, але робить це він, на жаль, без достатнього аналізу контексту.
Що стосується самого змісту, то книга здебільшого фокусується на фактах і свідченнях очевидців, а також політичних ідеях, що стали підґрунтям для вирішення нацистами “остаточного рішення”. Проте часто ці свідчення подаються без глибокого аналізу причинно-наслідкових зв’язків, що для мене є важливим елементом. Так, без сумніву, описувані події вражають, але книга часто відходить від наукового підходу, який би дозволив краще розуміти весь масштаб трагедії, зокрема, через критичну оцінку дій нацистів.
Я чекав більшої деталізації та серйозної рефлексії, але замість цього отримав лише поверхневі думки про ідеологію нацистів, деякі спогади жертв і роздуми про психологію людей, які здійснювали злочини. Але цього недостатньо, щоб книга стала справжнім дослідженням, яке може стати вагомим внеском у вивчення історії Другої світової війни та Голокосту.
До того ж, я не можу не зауважити, що через відсутність більш глибоких роздумів і пояснень, книга починає виглядати надто емоційною і дещо попсовою, порівняно з іншими науковими працями на ту ж тему. Може, для загального читача, який лише знайомиться з темою, вона і стане корисною, але для тих, хто вже має певні знання в історії, вона не принесе нічого нового. Як я вже казав, після «Сталін і Гітлер» я очікував більш серйозного підходу, і саме тому ця книга для мене стала посередньою і розчарувальною.
Незважаючи на мою критику, я розумію, що тема Аушвіцу — це завжди складна і болюча для розуміння. Я не відкидаю того, що книга може бути корисною для початківців, які хочуть отримати загальне уявлення про нацистську політику геноциду і структуру концтабору, однак для тих, хто шукає більш глибокий науковий аналіз, це буде лише поверхневе і емоційне читання.
Таким чином, я не можу сказати, що книга Лоренса Ріса є зовсім поганою. Вона, безумовно, може бути цікавою для тих, хто ще не знайомий з цією темою, але для тих, хто хоче більше зрозуміти масштаби трагедії і причини нацистського геноциду, я все ж таки рекомендую звернутися до більш ґрунтовних наукових досліджень.
Але вона дуже важлива.
Бо людство не вчиться на минулих помилках та трагедіях, а знову повторює їх.
На жаль.
Книга розповідає про те, як будувалися концентраційні табори під час Другої Світової Війни, як вони видозмінювалися і перетворювалися на машини смерті.
Книга наповнена розповідями виживших, а також тих, хто працював на те, щоб цих виживших не було.
Історії, тих хто пережив це пекло, крають серце.
Більшість німців-ссівців, у яких брали інтервʼю уже в літньому віці не вбачають нічого поганого в тому, що вони робили під час Другої Світової Війни, і безпосередньо в Аущвіці. Дехто каже, що просто виконували накази; дехто прикривається, що вони ж не безпосередньо вбивали євреїв, а то був газ; а дехто взагалі, проаналізувавши все що було зроблено, зараз вважає, що треба було б зробити інакше.
Не починати війну, не вчиняти геноцид - просто зробити інакше, і можливо б вони перемогли.
Тому зараз, у розпал повномасштабної війни з росією, я не бачу сенсу доносити росіянам, що вони неправі.
Це покоління втрачене.
Після прочитання цією книги, я трішки повірила в теорію того, що планета Земля нас просто винищує (землетруси, цунамі, погодні катаклізми, пандемії) - бо людство стратило це життя. І нас треба вивести, як вошей.
От такі от депресивні висновки у мене вийшли.
Але книгу дуже рекомендую.
Звісно, для людей, що хоч трохи знають історію, це місце знайоме. Знайоме своєю страшною історією.
Аушвіц - це справжня фабрика смерті та тортур.
Книга розповідає історію цього місця. Те, як з трудового концтабору воно перетворилося на табір смерті, де за день помирали тисячі людей.
Чесно, читати було страшно. Часом відкладала книгу, бо розум не хотів усвідомлювати, що в реальності були люди, що творили таке. Люди, які і після поразки у війні не вважали, що робили щось неправильне. Не вважали свою діяльність злочином.
Аушвіц - місце контрастів. Місце, де для ув'язнених (звісно, не євреїв) був бордель і басейн. Люди, які добре працювали, отримували квитки в бордель, де дівчата (звісно, теж ув'язнені) обслуговали по 6-7 людей за день. А їм ще й заздрили! Бо їх годували, вони жили в теплі, мали одяг і могли митися в душі.
А зовсім поруч люди помирали від голоду, тортур, виснажливої праці. І, звісно ж, газові камери і крематорії, де кількість жертв йшла на тисячі.
А ще лікарі, що давали клятву Гіпократа, обіцяли рятувати людей, ставили досліди на живих людях. Правда, після тих дослідів, люди недовго були живими...
До речі, дуже здивувала Данія. Виявилося, що це єдина країна, що не видала німцям мм своїх громадян -євреїв, навіть під час окупації. Єдина країна, де до них ставилися, як до людей. Цього от не знала. Бо страшно було читати, що та незначна частина людей, що вижили в Аушвіці, повернувшись додому, зіткнулася з тією ж ненавистю. В їх будинках хтось вже жив, їх били, проганяли... І тільки данці підтримували своїх громадян .
Книга, від якої мороз по шкірі і сльози на очах.
Книга не для всіх. Бо не кожен може читати про таке
Страшно! Але книга дуже вартісна. Для мене це однозначно 10/10