Відгуки і рецензії читачів
05.03.2024
Чи є сенс говорити про місто, яке втрачене? Якого більше немає? Яке наші вороги так завзято знищували до каменя? Чи згадають про нього на рівні з Дрезденом і Гернікою?
Це все залежить від нас. Від того, як довго ми самі пам'ятатимемо і нагадуватимемо світу про злочини росіян.
Тому так, є сенс. Це навіть наш обов'язок.
Мирослав Лаюк - прекрасний репортажист, це було зрозуміло ще із статей у the Reporters, у книжці розкрився ще краще. В інтерв'ю він часто пустотливо каже, що книжка з картинками - краще. Здається, це щоб згладити біль від тих самих "картинок", адже фотографії Данила Павлова не менше за текст виривають серце з грудей, показуючи правду, з обдертою шкірою, саму суть.
Причому саме письмо не претендує на літописність чи щось таке, воно ловить МОМЕНТ, і автор сам часто рефлексує про складність передати все, що відбувається перед його очима. Тому він пише як є, щиро, відверто, іноді про побут і власні буденні переживання, що ти відчуваєш зближення і розуміння.
Насправді, важко якось словами описувати цю книжку, хочеться цитувати цілі сторінки, тож краще візьміть і прочитайте. Бо, хоч і боляче, але є речі, які ми не маємо права ігнорувати і забувати.
"Сила тексту іноді у віддаленні, відвертанні. Там реальність відрефлексована і вставлена у рамку. Шмат м'яса обмотано промокальним папером, а потім одягнуто в прозорий целофановий пакет. І читачеві комфортніше на це м'ясо дивитися через пакет, бо воно не смердить і не тече."
Це все залежить від нас. Від того, як довго ми самі пам'ятатимемо і нагадуватимемо світу про злочини росіян.
Тому так, є сенс. Це навіть наш обов'язок.
Мирослав Лаюк - прекрасний репортажист, це було зрозуміло ще із статей у the Reporters, у книжці розкрився ще краще. В інтерв'ю він часто пустотливо каже, що книжка з картинками - краще. Здається, це щоб згладити біль від тих самих "картинок", адже фотографії Данила Павлова не менше за текст виривають серце з грудей, показуючи правду, з обдертою шкірою, саму суть.
Причому саме письмо не претендує на літописність чи щось таке, воно ловить МОМЕНТ, і автор сам часто рефлексує про складність передати все, що відбувається перед його очима. Тому він пише як є, щиро, відверто, іноді про побут і власні буденні переживання, що ти відчуваєш зближення і розуміння.
Насправді, важко якось словами описувати цю книжку, хочеться цитувати цілі сторінки, тож краще візьміть і прочитайте. Бо, хоч і боляче, але є речі, які ми не маємо права ігнорувати і забувати.
"Сила тексту іноді у віддаленні, відвертанні. Там реальність відрефлексована і вставлена у рамку. Шмат м'яса обмотано промокальним папером, а потім одягнуто в прозорий целофановий пакет. І читачеві комфортніше на це м'ясо дивитися через пакет, бо воно не смердить і не тече."
15.02.2024
А тепер би дібрати до купи усі думки.
Це найкраща книга про нашу війну. І так, я читаю більше про світові та громадянські війни десь там, але все ж з того, що є, ця книга мене вразила найбільше.
Терплячістю.
Тому що автор поступово та з такою меланхолією розповідає про неймовірно страшні речі.
Страхом.
Залишати свою домівку, знаючи, що завтра тут можуть нагадити росіяни. І це не найгірше.
Любовʼю.
Тому що усі люди, що згадані тут так люблять своє рідне місто. І навіть після госпіталізації, вони готові пішки з Києва йти до Бахмуту. Тому що там їх дім та минуле.
Відданістю.
Як наші Захисники намагались утримати усі позиції цієї місцевості. Багато слів є про те, що Донбас затягує.
Як ДСНС та інші Рятувальники не евакуювалися, а залишались до останнього, щоб рятувати людей.
На цьому напрямку ми з чоловіком продовжуємо кохати один одного.
Це найкраща книга про нашу війну. І так, я читаю більше про світові та громадянські війни десь там, але все ж з того, що є, ця книга мене вразила найбільше.
Терплячістю.
Тому що автор поступово та з такою меланхолією розповідає про неймовірно страшні речі.
Страхом.
Залишати свою домівку, знаючи, що завтра тут можуть нагадити росіяни. І це не найгірше.
Любовʼю.
Тому що усі люди, що згадані тут так люблять своє рідне місто. І навіть після госпіталізації, вони готові пішки з Києва йти до Бахмуту. Тому що там їх дім та минуле.
Відданістю.
Як наші Захисники намагались утримати усі позиції цієї місцевості. Багато слів є про те, що Донбас затягує.
Як ДСНС та інші Рятувальники не евакуювалися, а залишались до останнього, щоб рятувати людей.
На цьому напрямку ми з чоловіком продовжуємо кохати один одного.