На перший погляд може здатися, що це історія про домашнє насилля, про знущання чоловіка над жінкою, але це тільки одна грань. Насправді історія розкриває і багато іншого, зокрема:
🔸історію сильних жінок, які готові боротися і завдяки цьому їхній голос стає чути. Завдяки їхній силі вони не тільки виборюють для себе нормальне ставлення, але й можуть змінювати світ навколо себе, зокрема і чоловіків;
🔸історію про боротьбу чорношкірих за свої права на початку 1900 років. Це проявляється як і через головну героїню, так і через інших — Софію, а також сестру Нетті, яка стала місіонеркою та тривалий час жила в Африці.
Я б розділила цю книгу на дві частини.
▪️у першій ми більше знайомимось із Сілі та її життям, яке було непростим. Не так через те, що вона чорношкіра, як через те, що їй довелось жити в родині, де було насилля, а потім її змусили одружитися з чоловіком, який її не кохав, для якого вона була як предмет побуду, і який теж вчиняв над нею насилля.
▪️у другій ми вже більше заглиблюємось в життя чорношкірих людей в Африці на початку 1900 років. Адже сестра Сілі — Нетті поїхала туди місіонеркою і в листах вона багато розповідає про це. Тож ось так, не прямо, авторка відкриває нам і цю історичну частину.
Крім того, у книзі дуже багато й інших тем порушено, зокрема, про шлюб, про те, як відрізняються погляди темношкірих американців та темношкірих африканців, про пошук себе і розкриття своєю сексуальності, фемінізм, як суспільство навʼязує нам якісь норми, а ще — про релігію. Не дивно, адже майже кожен лист Сілі починався із «Любий Боже», а наприкінці взагалі багато було приділено питанню релігії. Тож книга дуже багатошарова.
Вона непроста емоційно, особливо перша частина, де багато важких тем, знущання. Перша частина може знищити, бо те, що пережила Сілі — це жах. Водночас друга частина трішки легша емоційно було для мене, але не у все в ній вірилось.
І як це буває, коли книга непроста емоційно, вона проста в плані тексту. Читати було легко, динамічно. Я проковтнула книгу за два дні (а можна і за день, якщо є час). Уся книга написана в епістолярному стилі й складається лише з листів Сілі та Нетті. Абзаци короткі, і тому читається книга ще швидше.
🖇️До речі, книга — лауреат Пулітцерівської премії.
Але чому я сказала, що мені важко було визначитися із оцінкою? Бо з одного боку — це чудова книга, яка розкриває важливі питання й вона справді емоційна та цікава. Але, можливо, через те, що книга «зашвидка», лише в листах, мені трішки не вистачило якихось описів і більшого занурення в усе, що відбувалось. Я ніби проковтнула цю історію, не встигнувши її прожити.
— це культурно важлива книга і я розумію, чому вона отримала Пулітцера. Але мені було прісно.
Що я думаю зараз? Це реально важливий текст. Він начинений усім тим, що переживали темношкірі жінки протягом століть. Те, як просто та звично подаються теми ❗️зґвалтування, інцесту, жіночої праці, місця жінки у домі та в сім'ї, доводить, що ці проблеми були рутиною, буденністю. Тим, що точно травмує, але водночас і тим, що було ледь не в кожній сім'ї. І навіть коли ти захочеш пізнати культуру своєї рідної країни, ти можеш зіткнутися зі звичаями, до яких не готовий. З поглядами корінних мешканців, які не змінювались та не будуть змінюватися роками. І зі своїм безсиллям.
Мені дуже сподобалась тема релігії, яка тут є таким собі лейтмотивом історії. Головна героїня пише свої листи до Бога, бо тільки йому вона може розказати все жахливе, що з нею трапилося. Але коли Сілі дізнається правду про свого рідного батька, про вітчима, який ґвалтував її, і від якого у неї є діти, вона пише останній лист до Бога, а в ньому:
"Боже, ти, напевно, там заснув"
Мені здається, що саме ця фраза прикро підходить до життя головної героїні. З часом Сілі проходить свій шлях від релігії до духовності. Коли вона молиться, то тепер не думає про білого чоловіка у своїй голові. Вона віднайшла Бога не в особі, а в деревах, траві, камені, у собі. І, чесне слово, це відкриття було описано так гарно і так близько, що я відчула це сама.
У цій книзі точно буде багато відкриттів і для вас. Це гарна історія.
Саме такою для мене стала «Барва пурпурова».
Це було болісно, драматично, сміливо.
Не чекайте якогось змістовного відгуку, бо книга викликає радше якийсь емоційний стан, який змінюється разом із життям головної героїні.
Історія незвична й непересічна, водночас стара, як світ.
З перших сторінок ми дізнаємося про трагічне життя фактично дитини, яка проходить недитячі випробування й усвідомлює, що бути жінкою й чорношкірою - найгірше, що може з тобою статися.
Це книга про пошуки щастя й свободи, про те, що люди часом сильніші за обставини й долю, про те, що бути жінкою, виявляється, - дар і радість.
І це той випадок, коли відсутність розділових знаків на позначення прямої мови й діалогів майже не відчувається, бо текст занурює в себе й не відпускає до останньої крапки, сприймається якось інтуїтивно, наче ти вже це знаєш: читала, проживала, відчувала.