Берлін: Падіння - 1945 рік

Історичний бестселер № 1 у семи країнах і в п’ятірці найкращих видань ще в дев’яти країнах світу!

Січень, 1945 рік. Червона армія, сповнена жаги помсти й ідеологічно нацькована політичними інструкторами, перетнула кордони Німеччини. А те, що відбувалося далі, стало однією з найжорстокіших трагедій ХХ століття: масові вбивства, зґвалтування, грабежі, знищення міст і колон біженців, і мільйони цивільних кинуто напризволяще через фанатичну відмову нацистського керівництва визнати поразку. 

Спираючись на архівні матеріали і свідчення очевидців, британський військовий історик Ентоні Бівор створив переконливий портрет війни, де на тлі божевільних наказів Гітлера й безжальних рішень Сталіна постав світ, у якому панують руйнування, страх і насилля, та водночас народжуються несподівані прояви героїзму й людяності. Це потужне нагадування про те, що зло має людське обличчя, а війна назавжди залишає слід у долях мільйонів.

Чому варто прочитати книжку «Берлін. Падіння — 1945 рік»?

• Ентоні Бівор, щоб представити правдивий і всеосяжний погляд на останні дні війни, дослідив і проаналізував архіви шести країн.
• Проливає світло на мотиви Сталіна, дикі рішення Гітлера й жахи, пережиті цивільними, які раніше залишалися в тіні історії.
• Демонструє вражаючі приклади людської самопожертви, витривалості і героїзму на тлі терору.
• Фундаментальне дослідження як для шанувальників військової історії, так і для всіх, хто хоче глибше зрозуміти наслідки війни для людства.

Про автора:

Ентоні Бівор (Antony Beevor) — британський військовий історик, колишній офіцер 11-го гусарського полку, який п'ять років служив в Англії і Німеччині. Автор низки історичних книг: The Spanish Civil War, Inside the British Army та Crete: The Battle and the Resistance. Разом зі своєю дружиною написав книгу Paris After the Liberation, 1944-1949.  Його книга Stalingrad була нагороджена першою премією Семюела Джонсона в галузі нехудожньої літератури, історичною премією Вольфсона та літературною премією Готорндена. Бестселер №1 у Великій Британії, Stalingrad був опублікований по всьому світу сімнадцятьма мовами. Бівор є членом Королівського літературного товариства та кавалером Ордену мистецтв і літератури у Франції.

Цитати:

Ті, що не пережили воєнного лихоліття особисто, тим паче представники демілітаризованого суспільства епохи після Холодної війни, ніколи не зможуть осягнути масштабів людської трагедії останніх років Другої світової. Проте ця доленосна для мільйонів людей подія все ще може багато чому навчити нас. Один із важливих її уроків полягає в тому, що варто бути вкрай обережними з будь‑якими узагальненнями щодо поведінки окремих людей. Крайнощі людських страждань і навіть деградації можуть виявити і найкращі, і найгірші риси людської натури. Людська поведінка значною мірою віддзеркалює цілковиту непередбачуваність життя та смерті. Багато радянських солдатів, особливо у фронтових з’єднаннях, на відміну від військовослужбовців тилових підрозділів, часто виявляли велику доброту до німецького цивільного населення. У світі жорстокості й жаху, де будь-яке уявлення про людяність було майже знищене ідеологією, лише декілька актів часто несподіваної доброти й самопожертви — промінь світла в царстві майже непроглядного мороку.

У будинках людей середнього класу, які солдати Червоної армії приймали за маєтки німецьких баронів, валялися рештки потрощених годинників, фарфору, дзеркал і піаніно. Одна військова лікарка писала додому з-під Кенігсберга: «Ви й не уявляєте, скільки всього цінного знищили Івани, скільки гарних і затишних будинків спалили. Водночас солдати мають рацію. Вони не можуть забрати все із собою ні в цей світ, ні в інший. І коли солдат розбиває дзеркало завбільшки зі стіну, йому якось легше стає. Це своєрідний спосіб відволіктися, щоб зняти загальну напругу з тіла й розуму». На сільських вулицях вирували пір’яні бурі від випатраних подушок і пухових матраців. Для солдатів, що виросли в провінціях Радянського Союзу, особливо для узбеків і туркменів із Середньої Азії, багато що було вдивовижу. Вони явно збентежилися, коли вперше побачили порожнисті зубочистки. «Ми думали, це трубочки для пиття вина», — сказав один солдат Аграненку. Інші, зокрема офіцери, намагалися викурити награбовані сигари, затягуючись так, ніби це були самокрутки з газет, набиті простою чорною махоркою.

Нове гасло Ґеббельса «Ми переможемо, бо повинні перемогти» викликало презирство й розпач серед не‑нацистів, але більшість німців ще не ставила його під сумнів. Хоча тепер в «остаточну перемогу» вірили лише фанатики, більшість усе ще трималася, бо не могла уявити іншого розвитку подій. Відколи війна на сході обернулася не на користь Німеччини, 100 Берлін: падіння 1945 рік Ґеббельс спрямував свою стратегію невпинної пропаганди на те, щоб очорнити будь-яку можливість вибору чи альтернативу.

Їхнім головним клопотом був не німецький опір, а власні лінії постачання. Відступаючи, німці підривали залізничні шляхи, а ще в Польщі була інша ширина колії, ніж у Радянському Союзі. Унаслідок цього постачання залежали від вантажівок, переважно американських «студебекерів». Прикметно, що російські історики не надто визнавали: якби не американські ленд‑лізівські вантажівки, просування Червоної армії зайняло б набагато більше часу й західні союзники цілком могли б дістатися Берліна першими.

Термін «зрадник Батьківщини» охоплював не лише солдатів, завербованих німцями в таборах, а й червоноармійців, які потрапили в полон у 1941 році. Деякі з них були настільки тяжко поранені, що не змогли боротися до кінця. Солженіцин стверджував, що вислів «зрадник Батьківщини», а не «зраджений Батьківщиною» став показовою обмовкою за Фройдом. «Вони не були зрадниками. Вони були зрадженими. Не вони, нещасні, зрадили Батьківщину, а їхня корислива Батьківщина зрадила їх». Радянська держава зрадила їх некомпетентністю та неготовністю в 1941 році. Потім вона відмовилася визнати їхню жахливу долю в німецьких таборах для військовополонених. Востаннє вона їх зрадила, коли в прикінцеві тижні війни дала повірити, що їх пробачено за мужність, і тільки задля того, щоб відразу ж і заарештувати Солженіцин вважав, що «зраджувати власних солдатів і оголошувати їх же зрадниками» — це найгидкіший вчинок у російській історії.