Без ґрунту. Оповідання

Мій перший прочитаний роман-трактат, і до чого тут недовершеність як українська константа?

Хочу поділитися думками про багатовимірність безґрунтянства, персонажів та ідею першопочатків Линника.

"Без ґрунту" - це багатошаровий концепт, що працює одразу на кількох рівнях.
Примітивний - екологічний: вирубані сади, занедбані береги Дніпра, що перетворився на "креслення колишньої ріки".
Далі - соціальний: люди перестали лагодити дахи й хвіртки, бо звикли жити тимчасово, втративши віру в стабільність.
Глибше - культурно-історичний: розрив зв'язку з минулим та традиціями.
Тонкий - екзистенційний: втрата зв'язку із сакральним, із трансцендентним виміром життя.

Персонажі, або що оточує протагоніста

Герой роману є свідомим утікачем від реальності. Він обирає інтелектуальну еміграцію, залишаючись фізично присутнім. Це принципова позиція людини, яка розуміє тоталітарну систему настільки глибоко, що бачить неможливість чесної гри з нею. Його"нічогонеможливість" можна розуміти не як слабкість, а форму опору: відмову від співучасті.

І Домонтович не героїзує цю позицію. Ростислав, головний герой, усвідомлює ціну свого вибору - професійну кастрацію, життя "без ґрунту", підвішеність між епохами з вагабондизмом. Це інтелектуальна чесність автора: він показує, що в деяких історичних ситуаціях немає гідних варіантів, лише менш згубні.

Інші персонажі функціонують як голоси діалогу епох. Я не відчував ніякої зацікавленості ними, але це може бути стратегією філософського роману. Нам представляють своєрідний "симпозіум" ідей, де кожна постать репрезентує певну світоглядну позицію міжвоєнної доби.

Питання культурної ідентичності

Вчитель Ростислава протиставляє себе "настанові на бароко", пропонуючи натомість візантійську традицію - похмурі пейзажі першопочатків, каміння, рубання першого міста замість садів і квітів. Це боротьба за спадщину Київської Русі проти звичної орієнтації на козацьку добу.

І до цього у мене є питання. Линників культ "першопочатків" і "нефінальності" як абсолютна цінність звучить привабливо в контексті культурно-історичної полеміки, але чи не веде він до певного нігілізму щодо "сформованого"? Чи дійсно натюрморти та завершені форми гідні лише зневаги? Іронічно, адже собор Линника залишився недобудованим - символом грандіозного, нереалізованого задуму.

Українська константа

Доволі болюча тема роману, про яку чомусь не кажуть - недовершеність як прокляття української культури. Собор Линника, що так і не збудований, стає метафорою всього проєкту українського модернізму: "починати й не кінчати, напружувати зусилля, м'язи і зриватися в катастрофу". Це перегукується з гоголівською традицією незавершеності, але тут вона набирає трагічніших обертонів.

Зовнішні обставини (тоталітарна система, історичні катастрофи тощо) перетворюють недовершеність із творчого принципу на історичну долю. Проте сам роман є завершеним - і в цьому трохи парадоксальна його перемога над власним песимізмом.

Вагабондизм як привілей і прокляття

Домонтович не подає безґрунтянство виключно в негативному світлі - ми знайомимося з формою інтелектуальної свободи. Свобода мандрувати епохами, не бути прикутим до однієї традиції, брати з кожного часу своє - це привілей мислителя.

Але така свобода має ціну - життя в уяві замість життя в історії, нездатність діяти та неможливість змінити реальність.

Дочитала книгу «Без ґрунту. Оповідання» В. Домонтовича, і можу сказати, що такі історії не читаються за один вечір. Незважаючи на те, що у книзі всього 330 сторінок, головні теми творів доволі складні та потребують всієї уваги.

Тут у нас один роман автора («Без ґрунту») та три оповідання – «Помста», «Приборканий гайдамака» та «Ой поїхав Ревуха…». Всі вони об’єднані спільною темою, а саме власного самовизначення та співіснування в одній людині різних суперечливих ідентичностей. Герої відчувають потребу прикидатися іншими людьми, наслідувати когось та діяти не так, як звикли.

У цій книзі В. Домонтович чудово передає нам атмосферу тотального державного страху. Він показує, як люди можуть одягати на себе маски та намагатися втекти від страшної реальності.

Здається, що автор десь трохи описує свій стан та настрої, підштовхує нас до розуміння тих часів (1920–1930 роки). Ці історії складні, але важливо читати їх та ближче знайомитися з українською класикою.

• Колекціонуючи враження, як інші колекціонують поштові марки, я прагнув врятувати себе від поразки.

• Найкращі з мрій завжди це ті, що про них не треба дбати, щоб їх здійснити, — хіба ж не так?

• Ми прагнемо завжди якихось певних благ і не цінимо щастя, яке народжується, коли ми позбавлені якоїсь прикрости.

• Почуття втіхи приносить спокій, а це найважливіше для людини.