Головною "окрасою" цього містечка є загадковий будинок Старлінгів, який вже багато років височіє десь там за високими деревами і чомусь, саме він так часто сниться головній героїні, яка народилася на задньому сидінні машини та майже все своє життя прожила в готельному номері.
Вони з братом сироти. Батьків ніколи не знали, а мати загинула в автомобільній аварії за дивних обставин. Саме тому дім Старлінгів виглядає для Опал таким магнетичним, але одночасно лякає її. Але одного разу вона влаштовується на роботу до власника будинку і починається зовсім інша історія.
Мені дуже сподобалась атмосфера книжки, вона така загадкова та містична, що однозначно пасує середині осені, текст дуже легко читається, хоча я не можу сказати що аж занадто захопливо. Я б не сказала, що в книжці є якісь занадто різкі сюжеті повороти, бо вони виглядають цілком собі логічними. Єдине, що першопричина всіх нещасних випадків розкрита якось аж занадто мляво. Як для такого таємничого початку, я очікувала чогось більш цікавого. Але для якогось затишного вечора, коли не хочеться особливо напружуватися ця книжка підійде ідеально.
Батька вона не знали, а мати загинула, залишивши по собі лише стару книжку про Підзем’я, де живуть монстри. Не дивно, що будинок Ліанор Старлінг, авторки тієї самої страшної історії, вабить дівчину, хоч усе містечко обходить його десятою дорогою.
Єдине, що тримало Опал на поверхні, — брат, заради якого вона ладна на все.
Опал влаштовується прибиральницею до відлюдькуватого Артура Старлінга, і відтоді будинок, здається, прокидається. Він спостерігає, шепоче, випробовує, відкриває двері, бо тут не обов’язково мати ключі. Під шарами пилу й бруду Опал знаходить не лише давні таємниці про Будинок і його першу власницю, а й шматочки правди про себе — ті, що краще було б не чіпати.
«Будинок Старлінгів» спершу здається просто готичним фентезі з магнетичною обкладинкою (і шпаки на ній, безперечно, не випадково). Але за містикою приховано гострі соціальні теми: расову сегрегацію, бідність, нестримну індустріалізацію, жорстокість і байдужість, яка все це живить. Саме байдужість породжує монстрів, що поволі проковтують містечко, а протистоїть їм лише втомлений одинак із мечем.
Якщо закрити очі на дуууже повільний темп, кліше й провали логіки, то можна відчути атмосферу, густішу за туман. Бо ця історія нагадує: не всі монстри живуть під землею.