Час невдах, або в кримській столиці хмарно з проясненнями

Море переслідувало їх, ховалося за горами, зазирало у водійське опущене скло автівки, солило й вудило відблиском серпневого сонця. Здавалося, що літо ніколи не закінчиться, як і дружба, — чи що там було між тими, хто зняв із себе все зайве, віддалився від чужих очей і прихильностей, пізнав задосить одне одного, щоб розійтися назавжди.

Їх зведе спекотне літо 2003 року у самому серці кримського півострова. Там, де нерозсудливість здається мірилом свободи, а доросле життя тільки починається і нагадує гру «Хто перший?». Ще немає соціальних мереж, ніхто не знімає лавсторі, а мобільна розмова триває кілька перших безкоштовних секунд. Зізнання в коханні розчиняються у сигаретному диму й тонуть на дні коньячних келихів, залишаючи після себе присмак недомовленостей і сміливих обіцянок. Кого ж Він обере – архітектуру чи дівчину в робочому комбінезоні? І чи правильним виявиться цей вибір?

Це роман про Крим. Про автономний півострів без додатку «окупований». Про інфантильне покоління, яке лиш вчиться жити, помиляється і кохає. І про рідкісну розкіш не обертатися назад у часі.

Чому варто прочитати книжку «Час невдах, або в кримській столиці хмарно з проясненнями»? 

• Роман, що фіксує стан людей між юністю і дорослістю, свободою і відповідальністю, мріями і реальністю. 
• Наповнений атмосферою Криму: балконами, тролейбусами, Сімферополем, Ялтою, Чатир-Дагом, автосервісами, орендованими квартирами, кухнями й лікарнями.
• Це роман у новелах, що складаються в портрет цілого покоління, яке ще пам’ятає часи півострова без додатку «окупований». 

Про авторку

Міла Смолярова – сучасна українська письменниця. Її дебютна книжка «Перед очима» потрапила до довгого списку Премії Львова – міста літератури ЮНЕСКО 2022-2023 року. Та вже у 2024 вийшла друком збірка новел «Дим». Новела «Кімната покарань» увійшла до антології сучасної прози «Переступи» (LITOSVITA), а оповідання «Сонь» і «Шавасана» – до збірок «Гарний день, аби жити» та «Гарний день, аби жити після перемоги».

Народилася в Сибіру, виросла в Криму, жила в Києві та Барселоні, нині мешкає з родиною у Львові. Надихається музикою й мандрами, не любить світанки й неділі та мріє жити біля моря.

Цитати з книжки

Навіть узимку, коли велика вода спить і бачить неспокійні бурхливі сни, пляжі пустельні, дерева оголені, а земля випинає своє чорне та сире тіло, Крим видавався прекрасним. Таким півострів поставав для кримчан — усамітненим, інтимним, непоказним. Він виношував чергове дитя — новий курортний сезон. До Ялти вже квапилася весна, тепла та обнадійлива.

Жодних вбивць і брудних тарілок. Усе звучало її ім’ям. Цього ранку все навколо називалося її ім’ям. Її ім’я мав той травневий день, коли вони вперше кохалися. Її ім’ям смакували вечері, що вона готувала для нього. На її ім’я озивалися сни, якими він марив, — у тих снах вона поверталася до нього, закидала руку йому на обличчя, посапувала прохолодним подихом у самісіньке вухо.

Літо вичавлювало піт із кримчан, а гроші — з відпочивальників, чиї сумки, набиті сувенірами, купальниками та місцевим вином, тяжіли до землі, а пузаті валізи покірно торохкотіли коліщатками розбитим асфальтом залізничного вокзалу столиці. Панамки, ляпанці та незмінно валізи, неначе гірлянда на ялинці, загорялися різними барвами в черзі по квитки на автобуси, що їхали далі — до моря. Алушта, Алупка, Ялта — омріяний південь, або Севастополь, Євпаторія, Попівка — західний Крим, ніжний до дітей, або Судак, Феодосія, Керч, Щолкіне — дико, екзотично... Кожен турист, що хоч раз був на півострові, розкаже вам про його наймальовничіший куточок. А щойно викупається в його водах, з’їсть спілий кавун, спльовуючи насіння в дрібну гальку, або кукурудзу, варену в оцинкованому відрі на подвір’ї, по якому бігають качки, — повернеться додому, у квадратні метри життя в якійсь панельці спального району свого міста, змиє останню сіль із засмаглого тіла, вперше після відпустки прийде на роботу і за чашкою розчинного MacCoffee привласнить цей кримський куточок собі. Літніми спогадами й сувенірами на згадку випаровувався півострів.

Прохолодні вересневі ночі, коли окрім простирадла на ноги кортить кинути щось важке й цупке, сповіщали про літо, яке вислизало між пальців, наче пісок із кримських східних берегів Чорного моря. Робочий тиждень, що такий схожий на попередній і, ймовірно, навряд відрізнятиметься від наступного, супроводжувався літрами кави та коротким сном.