Відгуки і рецензії читачів
28.03.2025
«Забуття - це важка робота. Потрібно весь час нагадувати собі, що мусиш забути те чи інше. Так працює всяка ідеологія»
Неординарний роман болгарського автора, який здобув Міжнародну Букерівську премію. Зацікавила мене книжка через анотацію і, фактично, це весь художній сюжет роману. Чоловік вигадує спосіб полегшення життя людям, які з різних причин втрачають памʼять, - у клініці відтворює умови проживання в тому періоді ХХ століття, який хворому найбільш приємний. Ця ідея розрослась до нечуваних масштабів, адже повернутись у найкращі часи хочуть не лише окремі люди, а й цілі держави.
Загалом мені тяжко вписати цей роман для себе в якийсь один жанр, інколи здавалось, що читаю нонфікшн. Тут багато роздумів. Він увесь зітканий з міркувань головного героя, якого звати так само як і автора. Ґ.Ґ. багато думає про памʼять та про минуле, але цим не вичерпується сфера його зацікавлень. Він розмірковує і про державу як утворення, про національність, приналежність, навіть про смерть та евтаназію. Це настільки різні теми, що інколи мені видавалось, що, мабуть, автор мав цілий ряд есеїв, які хотів обʼєднати під однією обкладинкою і обрамити їх каркасом художньої вигадки.
А ще тут багато відсилок до представників російської літератури (Толстого, Достоєвського, Чехова). Тільки перші знамениті речення з «Анни Кареніної» вигулькують кілька разів без прямих цитат. А скільки всього я ще не побачила через брак знань у цій сфері? Загалом це було дивно, адже болгарські літератори згадувались значно рідше, як і інші автори. Та й творили ці люди не у ХХ столітті, про яке йде мова у романі. Саме екскурс ХХ ст. пропонує автор для вибраних країн, роздумуючи в який період був розквіт цих держав. рф там немає. Такі згадки не виглядали як ностальгічне цитування, але і не бачу я безумовної потреби в цьому для цінності тексту. Як на мене, такою є прошивка головного героя. Це частина його інтелекту і наявністю цих знань він вирішив похизуватись.
Книжка читається швидко, подій не багато. Під кінець здалось, що побувала у голові людини, яка втрачає памʼять, і ловиться за соломинки спогадів чи вигадок. Цікавий досвід і небуденне читання. Це вартісний роман з хорошою задумкою та влучними дотепами, просякнутий інтелектом автора, який, однак, залишив мене холодною.
Неординарний роман болгарського автора, який здобув Міжнародну Букерівську премію. Зацікавила мене книжка через анотацію і, фактично, це весь художній сюжет роману. Чоловік вигадує спосіб полегшення життя людям, які з різних причин втрачають памʼять, - у клініці відтворює умови проживання в тому періоді ХХ століття, який хворому найбільш приємний. Ця ідея розрослась до нечуваних масштабів, адже повернутись у найкращі часи хочуть не лише окремі люди, а й цілі держави.
Загалом мені тяжко вписати цей роман для себе в якийсь один жанр, інколи здавалось, що читаю нонфікшн. Тут багато роздумів. Він увесь зітканий з міркувань головного героя, якого звати так само як і автора. Ґ.Ґ. багато думає про памʼять та про минуле, але цим не вичерпується сфера його зацікавлень. Він розмірковує і про державу як утворення, про національність, приналежність, навіть про смерть та евтаназію. Це настільки різні теми, що інколи мені видавалось, що, мабуть, автор мав цілий ряд есеїв, які хотів обʼєднати під однією обкладинкою і обрамити їх каркасом художньої вигадки.
А ще тут багато відсилок до представників російської літератури (Толстого, Достоєвського, Чехова). Тільки перші знамениті речення з «Анни Кареніної» вигулькують кілька разів без прямих цитат. А скільки всього я ще не побачила через брак знань у цій сфері? Загалом це було дивно, адже болгарські літератори згадувались значно рідше, як і інші автори. Та й творили ці люди не у ХХ столітті, про яке йде мова у романі. Саме екскурс ХХ ст. пропонує автор для вибраних країн, роздумуючи в який період був розквіт цих держав. рф там немає. Такі згадки не виглядали як ностальгічне цитування, але і не бачу я безумовної потреби в цьому для цінності тексту. Як на мене, такою є прошивка головного героя. Це частина його інтелекту і наявністю цих знань він вирішив похизуватись.
Книжка читається швидко, подій не багато. Під кінець здалось, що побувала у голові людини, яка втрачає памʼять, і ловиться за соломинки спогадів чи вигадок. Цікавий досвід і небуденне читання. Це вартісний роман з хорошою задумкою та влучними дотепами, просякнутий інтелектом автора, який, однак, залишив мене холодною.
02.01.2025
Ґеорґі Ґосподінов «Часосховище»
Постмодерний роман, антиутопія (2024)
«Так, минуле – заразне. Зараза проникла в кожну шпарину.
І найжахливішим було навіть не саме минуле, а якісь його мутовані штампи, що долали всякий імунітет»
Потужно, незвично та майстерно…
Ігри з минулим – досить небезпечна річ.
Адже минуле вливає на наше теперішнє та майбутнє. І воно, як міфічна «Скринька Пандори», може випустити у наш світ ще тих химер та монстрів.
Так стається з героями роману Ґ. Ґосподінова «Часосховище». Неймовірна ідея, яку втілюють у життя такий собі Ґаустін та його помічник – оповідач, створивши клініку пам’яті, допомагає хворим на початковій формі деменції та Альцгеймера. Пацієнти буквально потрапляють у своє минуле: відтворені кімнати та цілі поверхи з 60/70/80-х років минулого століття з тими ж меблями, речами та запахами. І ці люди, проживаючи знову своє минуле – відчувають себе щасливими, а «клініки пам’яті» множаться Європою. Будуються цілі квартали та міста.
Проте, ідея «жити минулим» захоплює не тільки медиків, але й розуми політиків та популістів. Європейські уряди проводять референдуми та повертаються одні за одним у «безпечні минулі десятиліття». Хтось не може вибрати з кількох «щасливих десятиліть», а у деяких народів їх і не було. Тоді весь європейський світ опиняється знову за крок до катастрофи.
Ґосподінову вдалося створити неповторний світ абсурду, засторог та «запитань без відповідей». Оповідач вміло грається з читачем: то ностальгує за пообідям 60-х, найкращим для молоді 1968 роком (хоча він ніколи там свідомо не жив), то ховається, як Ґаустін, у закутках сьогодення передрікаючи нові «Сутінки Європи».
Автор змальовує «марення минулим», як справжню зброю пропаганди та агресії, яку ми відчуваємо щодня (а роман Ґосподінова часто називають попередженням загрози зі Сходу). Примітно, що на «карті минулого» Європи, українці не обрали своє «найкраще десятиліття» – бо його просто не було. Думаю, що для Ґосподінова українці — це «нація майбутнього», яка після жахів «віку екстремізму» та «червоного минулого» достойна кращого, без загравання з минулим.
Постмодерний роман, антиутопія (2024)
«Так, минуле – заразне. Зараза проникла в кожну шпарину.
І найжахливішим було навіть не саме минуле, а якісь його мутовані штампи, що долали всякий імунітет»
Потужно, незвично та майстерно…
Ігри з минулим – досить небезпечна річ.
Адже минуле вливає на наше теперішнє та майбутнє. І воно, як міфічна «Скринька Пандори», може випустити у наш світ ще тих химер та монстрів.
Так стається з героями роману Ґ. Ґосподінова «Часосховище». Неймовірна ідея, яку втілюють у життя такий собі Ґаустін та його помічник – оповідач, створивши клініку пам’яті, допомагає хворим на початковій формі деменції та Альцгеймера. Пацієнти буквально потрапляють у своє минуле: відтворені кімнати та цілі поверхи з 60/70/80-х років минулого століття з тими ж меблями, речами та запахами. І ці люди, проживаючи знову своє минуле – відчувають себе щасливими, а «клініки пам’яті» множаться Європою. Будуються цілі квартали та міста.
Проте, ідея «жити минулим» захоплює не тільки медиків, але й розуми політиків та популістів. Європейські уряди проводять референдуми та повертаються одні за одним у «безпечні минулі десятиліття». Хтось не може вибрати з кількох «щасливих десятиліть», а у деяких народів їх і не було. Тоді весь європейський світ опиняється знову за крок до катастрофи.
Ґосподінову вдалося створити неповторний світ абсурду, засторог та «запитань без відповідей». Оповідач вміло грається з читачем: то ностальгує за пообідям 60-х, найкращим для молоді 1968 роком (хоча він ніколи там свідомо не жив), то ховається, як Ґаустін, у закутках сьогодення передрікаючи нові «Сутінки Європи».
Автор змальовує «марення минулим», як справжню зброю пропаганди та агресії, яку ми відчуваємо щодня (а роман Ґосподінова часто називають попередженням загрози зі Сходу). Примітно, що на «карті минулого» Європи, українці не обрали своє «найкраще десятиліття» – бо його просто не було. Думаю, що для Ґосподінова українці — це «нація майбутнього», яка після жахів «віку екстремізму» та «червоного минулого» достойна кращого, без загравання з минулим.