Відгуки і рецензії читачів
02.01.2025
Ґеорґі Ґосподінов «Часосховище»
Постмодерний роман, антиутопія (2024)
«Так, минуле – заразне. Зараза проникла в кожну шпарину.
І найжахливішим було навіть не саме минуле, а якісь його мутовані штампи, що долали всякий імунітет»
Потужно, незвично та майстерно…
Ігри з минулим – досить небезпечна річ.
Адже минуле вливає на наше теперішнє та майбутнє. І воно, як міфічна «Скринька Пандори», може випустити у наш світ ще тих химер та монстрів.
Так стається з героями роману Ґ. Ґосподінова «Часосховище». Неймовірна ідея, яку втілюють у життя такий собі Ґаустін та його помічник – оповідач, створивши клініку пам’яті, допомагає хворим на початковій формі деменції та Альцгеймера. Пацієнти буквально потрапляють у своє минуле: відтворені кімнати та цілі поверхи з 60/70/80-х років минулого століття з тими ж меблями, речами та запахами. І ці люди, проживаючи знову своє минуле – відчувають себе щасливими, а «клініки пам’яті» множаться Європою. Будуються цілі квартали та міста.
Проте, ідея «жити минулим» захоплює не тільки медиків, але й розуми політиків та популістів. Європейські уряди проводять референдуми та повертаються одні за одним у «безпечні минулі десятиліття». Хтось не може вибрати з кількох «щасливих десятиліть», а у деяких народів їх і не було. Тоді весь європейський світ опиняється знову за крок до катастрофи.
Ґосподінову вдалося створити неповторний світ абсурду, засторог та «запитань без відповідей». Оповідач вміло грається з читачем: то ностальгує за пообідям 60-х, найкращим для молоді 1968 роком (хоча він ніколи там свідомо не жив), то ховається, як Ґаустін, у закутках сьогодення передрікаючи нові «Сутінки Європи».
Автор змальовує «марення минулим», як справжню зброю пропаганди та агресії, яку ми відчуваємо щодня (а роман Ґосподінова часто називають попередженням загрози зі Сходу). Примітно, що на «карті минулого» Європи, українці не обрали своє «найкраще десятиліття» – бо його просто не було. Думаю, що для Ґосподінова українці — це «нація майбутнього», яка після жахів «віку екстремізму» та «червоного минулого» достойна кращого, без загравання з минулим.
Постмодерний роман, антиутопія (2024)
«Так, минуле – заразне. Зараза проникла в кожну шпарину.
І найжахливішим було навіть не саме минуле, а якісь його мутовані штампи, що долали всякий імунітет»
Потужно, незвично та майстерно…
Ігри з минулим – досить небезпечна річ.
Адже минуле вливає на наше теперішнє та майбутнє. І воно, як міфічна «Скринька Пандори», може випустити у наш світ ще тих химер та монстрів.
Так стається з героями роману Ґ. Ґосподінова «Часосховище». Неймовірна ідея, яку втілюють у життя такий собі Ґаустін та його помічник – оповідач, створивши клініку пам’яті, допомагає хворим на початковій формі деменції та Альцгеймера. Пацієнти буквально потрапляють у своє минуле: відтворені кімнати та цілі поверхи з 60/70/80-х років минулого століття з тими ж меблями, речами та запахами. І ці люди, проживаючи знову своє минуле – відчувають себе щасливими, а «клініки пам’яті» множаться Європою. Будуються цілі квартали та міста.
Проте, ідея «жити минулим» захоплює не тільки медиків, але й розуми політиків та популістів. Європейські уряди проводять референдуми та повертаються одні за одним у «безпечні минулі десятиліття». Хтось не може вибрати з кількох «щасливих десятиліть», а у деяких народів їх і не було. Тоді весь європейський світ опиняється знову за крок до катастрофи.
Ґосподінову вдалося створити неповторний світ абсурду, засторог та «запитань без відповідей». Оповідач вміло грається з читачем: то ностальгує за пообідям 60-х, найкращим для молоді 1968 роком (хоча він ніколи там свідомо не жив), то ховається, як Ґаустін, у закутках сьогодення передрікаючи нові «Сутінки Європи».
Автор змальовує «марення минулим», як справжню зброю пропаганди та агресії, яку ми відчуваємо щодня (а роман Ґосподінова часто називають попередженням загрози зі Сходу). Примітно, що на «карті минулого» Європи, українці не обрали своє «найкраще десятиліття» – бо його просто не було. Думаю, що для Ґосподінова українці — це «нація майбутнього», яка після жахів «віку екстремізму» та «червоного минулого» достойна кращого, без загравання з минулим.