Часи Задзеркалля. Вибір Бориса Лятошинського

«Нерадянська» історія української радянської музики 1920-х — початку 1930-х років

Перед вами книга про велику й водночас страшну епоху, що творила й ламала покоління митців, імена яких досі залишаються невідомими широкому загалу. Борис Лятошинський — постать світового масштабу й композитор, який обрав бути українським — один із них.

Суворий і вимогливий до себе, але водночас щирий і відданий друзям та учням. Майстер рівня Ріхарда Штрауса й Альбана Берга, якого радянська культурна політика утримувала в тіні російських музичних авторитетів. Людина, здатна на сміливі жести навіть у найстрашніші роки сталінського терору. Ким же він був насправді — радянським класиком чи українським новатором? І чи можливо зрозуміти його музику, не зазирнувши у складне і суперечливе «задзеркалля» часу, в якому йому довелося творити?

Вплітаючи у розповідь документи, листи й живі голоси очевидців, музикознавиці Ірина Тукова та Олена Корчова створюють захопливу історію про життя і музику одного з найвидатніших українських композиторів ХХ століття. Це історія про вибір між свободою і виживанням, правдою і компромісом, мистецтвом і цензурою. І саме цей вибір Бориса Лятошинського робить його ближчим до нас сьогодні, ніж будь-коли раніше.

Чому варто прочитати книжку «Часи Задзеркалля. Вибір Бориса Лятошинського»?

• Книга відкриває «нерадянську» історію української радянської музики, повертає Бориса Лятошинського в український культурний контекст і пропонує побачити в ньому не лише митця світового масштабу, а й людину, яка зробила свій вибір — бути українським композитором.
• Ця історія не лише для поціновувачів української класики — вона захопить навіть тих, хто ніколи раніше не цікавився українською музикою.
• Нове, глибоке прочитання постаті одного з найвизначніших українських композиторів ХХ століття.
• Видання наповнене унікальними світлинами, атмосферою Києва 20-х років і QR-кодами, що ведуть читачів до музики, щоб не лише прочитати, а й почути.
• Основу книги складають біографічно-творчі нариси про деколонізацію української культури, вибудувані на ексклюзивних архівних матеріалах, що звучать голосами Лятошинського і тих, хто близько його знав. 

Авторки

Ірина Тукова — музикознавиця, лекторка, докторка мистецтвознавства, доцентка Національної музичної академії України і співзасновниця ГО «Фундація Лятошинського». Її дослідження зосереджені на українській класичній музиці ХХ–ХХІ століть. У 2023–2025 роках була стипендіаткою в Університеті Індіани (США) й Університеті Торонто (Канада). Лавреатка Державної премії України імені Миколи Лисенка (2024).

Олена Корчова — музикознавиця наукового та педагогічного профілів з понад 35-річним досвідом, дослідниця історії академічної музики кінця ХІХ–першої половини ХХ століття. У недалекому минулому професорка Національної музичної академії України, звідки звільнилася у 2023 році на знак протесту проти збереження імені Чайковського у назві закладу. Авторка монографії «Музичний модернізм як terra cognita» (2020), відзначеної у рейтингу «Книжка року-2021». Лавреатка премії «PRIMUS INTER PARES» Національної спілки композиторів України (2021).

Цитати:

Гранітна меморіальна табличка на фасаді історичного будинку є наче специфічним символом нашого ставлення до радянського минулого як до чогось далекого, неживого й відчуженого. Одним словом — пам’ятникоподібного. Лише нещодавно наша мистецька історія поступово почала оживати й олюднюватись, наповнюватись упізнаваними обличчями та унікальними характерами, за якими постають переконання і вчинки — і з них складається усвідомлена пам’ять. Ми вглядаємося в історію, як у дзеркало, до краю викривлене нашими попередниками (а почасти і нами самими), намагаючись дістати відповіді на болючі питання сьогодення.

Знайти свого вчителя — це велике щастя для будь-якого митця-початківця, бо творча майстерність формується шляхом дуже близького, індивідуального спілкування з наставником, знання передаються буквально з рук у руки. Тому виникнення безпосереднього не лише професійного, а й людського контакту між учителем і учнем, можна сказати, — бажана умова навчання. Безперечно, не всім щастить, але ті, кому все ж поталанило мати за наставника не просто майстра своєї справи, а ще й Людину з великої літери, завжди отримують від долі максимум. Лятошинському пощастило. Глієр був справді видатним педагогом, знав усі тонкощі композиторської справи й так само мав «старорежимне» виховання. Тож учитель та учень, різниця у віці між якими становила не менш як одне покоління, а саме двадцять років, згодом стали друзями, сформували дуже теплі, довірливі взаємини, які зберігали протягом життя. 

Складні й трагічні історичні події, складна й нестійка політична ситуація, складне й неоднозначне ідеологічне тло, що протягом років неодноразово змінювалося, складний і далекий від бажаного комфорту побут. Тому й нам сьогодні так само складно осмислювати життя і творчість Лятошинського — не лише в контексті його часу, а й у сучасному українському постколоніальному контексті, досить часто маркованому униканням «незручного минулого» і породжених ним суперечливих, неоднозначних питань.

Що означає в естетичному й ідеологічному контекстах тогочасного українського музичного життя визначення «лівий напрям»? Як уже було сказано, композитори й виконавці наполегливо шукали засобів, які б відповідали реаліям світу, що невпізнанно змінювався не лише внаслідок різноманітних технологічних проривів і наукових відкриттів, а й під тиском глобальних соціальних подій, що трансформували політичну мапу повоєнної Європи. Відповідно, далі писати музику мовою, абетка якої склалася ще за часів Просвітництва й насправді не принципово змінилася в період Весни народів, було неприйнятно. Світ перестав бути цілісним, єдиним, гармонійним і навіть просто знайомим та зрозумілим. Тож звукова картина цього безповоротно зміненого світу потребувала іншої мови, насамперед — складнішої, реалістичнішої, суворішої.

Українське культурне минуле осяжного періоду (принаймні від початку XVIII століття до 1990-х років) буквально «кричить» нереалізованими національними проєктами — музичними, літературними, театральними, образотворчими, згодом кінематографічними, та будь-якими! І здебільшого за черговим неуспіхом, зривом, провалом, за черговою персональною драмою постає зловісна тінь московського втручання: воля імперії до нищення всього, що здатне їй протистояти, зиск сфальшованого культурного старшинства, маніакальне прагнення до приниження іншого та ненаситний мистецький експансіонізм у розбудові свого, у затвердженні «вєлікой русской культури», заснованої на привласненні або винищенні.