Коли я починала читати книгу, я очікувала якусь релігійну секту фанатиків, але виявились спочатку такі прості та звичайні люди, щоправда вірять вони у Сатану. А мати взагалі знімається у фільмах жаху. Але мені не вистачило деталі в про їхній культ та справи, чомусь я не до кінця вірила у це все.
Героїня дуже незвичайна та цікава, вона ніколи не вірила у те, що її община і цим відрізняється. Всі інші неначе у фанатичних окулярах. А далі стаються певні містичні події, починаєш думати чи дійсно тут потойбічні сили чи хтось уміло грається з нами.
Історія виявилась не настільки цікавою, моментами не дуже динамічною та мені загалом сподобалась. Особливо додавали антураж герої Роузі, Броді,Констанс та Грейс. Але більше було схоже на сімейну драму чим горор. А фінальні глави книги здивували, я все таки очікувала більше трилер, але все рівно було непогано.
Сімейна драма, роман жахів (2025)
«Існують люди, які вірять у щось настільки ж непохитно, як ти віриш у Сатану»
Дещо передбачувано, іронічно та кіношно…
Сім’я – це святиня. Або жертвоприношення. Залежно від того, скільки в них сатанізму😈
«Чорна вівця» – це роман, у якому на обкладинці написано «жахи», але насправді це драма про токсичну сімʼю, де релігія – лише ширма, а «Слава Сатані» – така собі недолуга калька з «Слава Йсу».
Головна героїня Веспер повертається на ферму до родини, з якої втекла. А там – сільський культ, чорні свічки, кузина виходить заміж за її колишнього хлопця, а батько виявляється… (здогадалися?). Але найстрашніше – це не пекельні ритуали чи фанатизм. А те, як мало ця історія розуміє саму себе.
Це книга про «сатаністів», яких писали ніби після перегляду кількох епізодів серіалу про амішів. Жодної глибини розуміння культу. Жодної деталізації життя фанатиків. Жодного етичного бекґраунду явища «сатанізму», а футболка з написом «Black Sabbath» лишень викликала посмішку.
Тут немає культу – є лише лінь дослідити, що таке культ. І страху немає. Є образа, незручна тиша за столом, пасивно-агресивна мати і діалог, який мав би бути розрядкою, а натомість звучить як чернетка листа до психолога.
Авторка наче вдало натякає на метафору: що релігія може душити, що сім’я буває страшніша за будь-яких демонів. Але все це тоненько, неглибоко, неправдиво. Усе, що могло б бути психологічним трилером – провисає. Усе, що могло б лякати – передбачуване. Усе, що могло б працювати – не дотиснуте.
Веспер могла б стати сильною героїнею – але вона просто тінь. А її родина – не зловісні фігури, а збірник кліше, який іноді каже дивні речі й носить чорне. Найбільш триґерна сцена – принесення в жертву вівцю (здивувалися?).
Це роман, який обіцяє портали в пекло, а насправді веде тебе в знайоме, трохи втомлене, дуже побутове болото родинної травми. І якщо чесно – не найкращий маршрут.
«Чорна вівця» – це слабкий (не) роман жахів. Швидше – сімейна вечеря, де все йде не так. І ти сидиш, чемно їж, а в голові думаєш: «А можна вже піти?». І сам Володар Темряви не рятує цієї історії.