Чорний лебідь та інші новели

Другий том вперше перекладеної українською мовою вибраної новелістики письменника, філантропа і нобелівського лавреата Томаса Манна

Під музику валькірій Вагнера представляємо другий том вперше перекладеної українською мовою вибраної новелістики письменника, філантропа і нобелівського лавреата Томаса Манна. Заборонене кохання і відверта сексуальність, чуттєвість в сутінках Першої світової війни й страх в буремну епоху становлення нацизму, повернення до міфологізму й невідворотне усвідомлення власної смертності. «Чорний лебідь» та інші новели — це ряд короткої й водночас глибокої прози німецького романіста, якому вдалось зберегти честь там, де панує безчестя, і віднайти шлях до художньої правди в час, коли машина смерті чигала на кожного непокірного.

До другого тому увійшли: коротке оповідання «Пан і пес. Ідилія» (A Man and His Dog, 1918), «Безлад і рання печаль» (Disorder and Early Sorrow, 1925), натхненна скандинавською мітологією й валькіріями Вагнера «Кров Вальзунґів» (The Blood of the Walsungs, 1921) та «Чорний лебідь»(Ошукана) (The Black Swan, 1954).

Чому варто прочитати другий том вибраної новелістики Томаса Манна «Чорний лебідь» та інші новели?

• Вперше перекладена українською мовою коротка проза нобелівського лавреата з літератури, написана в період панування й краху Вейрмахту.
• Глибоке занурення у заборонене кохання, відверту сексуальність й чуттєвість в сутінках Першої світової війни, та страх в буремну епоху становлення нацизму.
• Новела «Кров Вальзунґів» була натхненна скандинавською мітологією й музикою опери «Валькірії» Вагнера.
• Оповідання «Безлад і рання печаль» було одним із улюблених в Гемінгвея, а перекладач Деміон Серлз вважав його «найкращим оповіданням Манна, яке стоїть в одному ряду з «Мертвими» Джеймса Джойса та будь-яким твором Мевіс Галлант чи Еліс Манро».

Про автора

Томас Манн (Thomas Mann) — німецький письменник, поет та есеїст, лавреат Нобелівської премії. Найбільший вплив на його творчість склали філософські праці Шопенгауера й Ніцше.

Цитати:

Із новели «Чорний лебідь»(Ошукана)

Наше психічне життя є не менш природним за тілесне; і ним природа керує не менше. Тож не хвилюйся, твоя душа недовго буде в дисгармонії із природними змінами тіла. Думай про душевне як про продовження тілесного; тож, якщо зараз для твоєї дорогоцінної душі занадто тяжко пристосуватися до нового життя тіла, то скоро вона помітить, що їй узагалі нічого не потрібно робити — тільки дозволити йому вплинути й на себе. Адже саме тіло ліпить душу за своїм образом і подобою.

Молодість — жіночна, а старість щодо неї — чоловічої статі. Але бракує її бажанням радісної впевненості, що нею сповнені молоді; занадто вона вже неспроможна, усвідомивши свою неспроможність, вона знічена й боязлива.

Початок і кінець настільки схожі, що їх легко можна переплутати — комусь погляд на крокус нагадає, ніби знову настала осінь, а прощальна квітка осені навіє думку про весну.

Із новели «Пан і пес. Ідилія»

Тебе втішає ілюзія постійного, простого, нерозвіяного життя, сповненого самоспоглядання — адже людині притаманно вважати свій настрій поточної миті — будь він світлий чи захмарений, мирний чи кипучий від пристрасті — за справдешній, характерний і довготривалий стан власної натури. Кожен вдалий ex tempore* людина у власній фантазії одразу ж підносить до рангу чудесної закономірності, нерушимої традиції, тоді як насправді приречена все життя імпровізувати, завжди, так би мовити, перебиватися малим зарібком сьогочасся. Але в такі миті, вдихаючи вранішнє повітря, особливо віриш у власну свободу й доброчесність, хоч і мусиш знати — та насправді знаєш, що світ уже розставив на тебе сильці, що завтра, ймовірно, знову лежатимеш у ліжку до дев’ятої, адже ляжеш туди лиш о другій — гарячий, затуманений, збитий з пантелику вихором почуттів... Та хай і так. Сьогодні ж ти людина ранкова, ясна й розсудлива, гідна бути власником цього молодого мисливця, який саме зараз скаче через решітку від радості, що цього разу ти ділиш час із ним, а не із зовнішнім світом.

Із новели «Безлад і рання печаль»

професори історії люблять свій фах не за реальність, а за минулість; вони терпіти не можуть круговерть сьогодення, вважаючи її беззаконною, нелогічною і нахабною — одне слово, «протиісторичною», тож їхні серця належать закономірному, покірному, історичному минулому. Минуле, зізнається собі вчений, поки гуляє перед вечерею берегом річки, оповите ореолом вічності й позачасся, і саме тому є бальзамом для нервів історика, розхитаних безцеремонністю суспільства сьогоднішнього. Минуле — увіковічене, а значить — мертве, а тільки смерть здатна навчити смирення та здорового глузду, на якому, як на кістяку, все і тримається.