Відгуки і рецензії читачів
26.09.2025
Я ніколи не дивилася екранізацій «Девіда Копперфілда» й не мала навіть приблизного уявлення про цей роман, окрім факту, що автором його є Чарльз Діккенс.
Мабуть, тому я очікувала на олівертвістівську гротескну панораму злиднів, через які доводиться проходити головному героєві - сироті, кинутому на призводяще, а отримала натомість цілком реалістичну історію дорослішання хлопця на імʼя Девід - сироти, оточеного прекрасними люблячими людьми.
Дія роману займає доволі великий хронологічний відрізок (приблизно 40 років) і змальовує події в ретроспективі - це своєрідна книга спогадів головного героя, викладених ним самим уже у зрілому віці.
Доволі помітно, що дитячі та юнацькі роки тут у фокусі уваги: короткі щасливі моменти з матірʼю, життя з вітчимом, інтернат, найми, нелегкий шлях до Дувра, опіка бабусі - час тут тягнеться поволі, а події описані дуже детально. Саме у цей період ми знайомимося з більшістю персонажів і навіть можемо укласти певну класифікацію - поділити їх на тих, кого Девід любить і тих, кого - не дуже, чи, швидше, навпаки, бо сам Девід готовий дарувати свою прихильність кожному.
У цьому, мабуть, і весь шарм образу Девіда Копперфілда. А ще в тому, що з будь-якої пригоди він готовий черпати життєву мудрість.
Не знаю, які саме моменти в книзі автобіографічні, але помітно, що до змалювання життя й побуту своїх співгромадян автор підійшов зі знанням справи.
Можливо, така дещо надмірна докладність і зайва для сюжету, та зовсім не зайва для допитливої уяви читача.
Так, «Девід Копперфілд» належить до тих книг, які читають повільно (місцями нудно) і вдумливо, а не «ковтають» великими шматками. Зізнаюсь, мені бракувало якогось сплеску, кульмінаційного моменту чи, хоча б, емоційної напруги, але вічна класика не потребує моїх порад.
Мабуть, тому я очікувала на олівертвістівську гротескну панораму злиднів, через які доводиться проходити головному героєві - сироті, кинутому на призводяще, а отримала натомість цілком реалістичну історію дорослішання хлопця на імʼя Девід - сироти, оточеного прекрасними люблячими людьми.
Дія роману займає доволі великий хронологічний відрізок (приблизно 40 років) і змальовує події в ретроспективі - це своєрідна книга спогадів головного героя, викладених ним самим уже у зрілому віці.
Доволі помітно, що дитячі та юнацькі роки тут у фокусі уваги: короткі щасливі моменти з матірʼю, життя з вітчимом, інтернат, найми, нелегкий шлях до Дувра, опіка бабусі - час тут тягнеться поволі, а події описані дуже детально. Саме у цей період ми знайомимося з більшістю персонажів і навіть можемо укласти певну класифікацію - поділити їх на тих, кого Девід любить і тих, кого - не дуже, чи, швидше, навпаки, бо сам Девід готовий дарувати свою прихильність кожному.
У цьому, мабуть, і весь шарм образу Девіда Копперфілда. А ще в тому, що з будь-якої пригоди він готовий черпати життєву мудрість.
Не знаю, які саме моменти в книзі автобіографічні, але помітно, що до змалювання життя й побуту своїх співгромадян автор підійшов зі знанням справи.
Можливо, така дещо надмірна докладність і зайва для сюжету, та зовсім не зайва для допитливої уяви читача.
Так, «Девід Копперфілд» належить до тих книг, які читають повільно (місцями нудно) і вдумливо, а не «ковтають» великими шматками. Зізнаюсь, мені бракувало якогось сплеску, кульмінаційного моменту чи, хоча б, емоційної напруги, але вічна класика не потребує моїх порад.