Дім на Збіччі

Якщо ви шукаєте ідеальне осіннє читання з бредберівським крижаним подихом, то зупиніться перед "Будинком на Збіччі". Але усвідомлення жаху прийде пізніше. Спочатку Будинок зустріне вас затишним садом, пахучими квітами та яскравими барвами. Він лагідно і привітно подарує вам саме те, чого бракувало – затишок сімейного гнізда, кохання чи визнання. Але ціна за ці дарунки виявиться занадто високою. За фасадом Будинку ховається розпад і занепад, а його підтримка коштує дорого.

"Дім на Збіччі" складається з п'яти розділів, кожен з яких охоплює дев'ятирічний проміжок часу, починаючи з 1979 року і закінчуючи сьогоденням. Оповідь ведеться від імені нового відвідувача, і кожен голос унікальний. На перший погляд історія повторюється кожні дев'ять років, але існують нитки, які пов'язують кожен епізод. Об'єкти та персонажі з’являються в різних розділах, створюючи відчуття гіпнотичного повторення, що затягує читача у цей хижий світ, додаючи напруги і очікування того, що станеться з кожним відвідувачем.

Кожен гість, який заходить до Будинку в останній день жовтня, стає частиною цього смертельного полювання. Близнюки Ґрейер, які керують Будинком, майстерно граються з відвідувачами, створюючи ілюзію безпеки і комфорту, тільки щоб потім розкрити справжню природу свого підступного плану.

"Дім на Збіччі" Девіда Мітчелла має тісний зв'язок із його попереднім романом "Кістяні годинники". Хоча "Дім на Збіччі" можна читати як самостійну книгу, знайомство з "Кістяними годинниками" додасть розуміння і контексту, які допоможуть повніше оцінити складність і багатошаровість історії. Мітчелл вміло вплітає свої розповіді, створюючи відчуття єдиного, живого всесвіту, в якому кожна історія є частиною більшої картини.

Пам’ятайте, що історії всіх гостей закінчуються однаково. То чи наважитесь ви зайти?

Я не дуже люблю коротку прозу, і спочатку я трохи розчарувалася, бо вирішила, що «Дім на Збіччі» - це збірка оповідань, сюжети в яких пов’язаних між собою лише локацією. Але ж Мітчелл не був би Мітчеллом, якби в нього все було так просто. Насправді розділи врешті поєднуються в одну таємничу історію, яку жагуче хочеться розгадати, розшифрувати і осягнути. Загальна атмосфера книжки – моторошна, все як я люблю: розумієш, що зараз має статись щось дивне і страшне, але не здогадуєшся, що саме. І навіть коли історія набирає обертів і все йде по колу, як в казках, ти вже трохи зрозумів логіку цього світу й чекаєш кульмінації, боїшся, але жадаєш все «побачити на власні очі». І таких кульмінацій багато.
Мені дуже сподобалося, як автор показує життя різних героїв – різних за характером, гендером, соціальним статусом. Всі мають своє насичене проблемами життя, але письменник вириває їх з рутини і ставить перед жахливо-абсурдно-химерними випробуваннями. Цікаво спостерігати, як кожен по-різному реагує на однакові ситуації – це вже психологічний дослід певною мірою.
Навіть для тих, хто читав багато жахастиків і трилерів, кого вже важко чимось здивувати, тут знайдуться сюрпризи. Тож, Мітчелл крутий і читати його точно варто. Тепер хочу посмакувати історією з тим же вигаданим світом – «Кістяні годинники».

Якщо ви коли-небудь читали Мітчелла, то маєте здогадуватися, що на вас чекає: вінегрет із часових проміжків, людських доль, алюзій і посилань, і за всім цим, до того ж, треба надзвичайно уважно і ретельно слідкувати, бо інакше «канва» навряд складеться так, як пан Мітчелл задумав заздалегідь, а ідеї його – помпезні і величні. У «Домі…», на перший погляд, ми отримуємо класичну історію про «дім-у-якому-б-ви-не-хотіли-побувати»: стоїть такий собі Слейд-гаус, довкола якого відбуваються дивні речі. Звичайно ж, не все так просто: кожні 9 років, з 1979 по 2015 рік, дім чекає на «особливого гостя», ким би він не був – поліцейський, який розгадує особливу справу або студентка-учасниця клубу паранормальних явищ. У мешканців слейд-гаусу, загадкових і лячних близнюків, є чіткі алгоритми, що з такими гостями робити…
…і, боже, це так цікаво! Сцени «розправ» у цій книзі надзвичайно кінематографічні і яскраві, із вайбами сюру на рівні сцен із Чорного віґваму у «Твін Піксі»! Тут вам і трошки космічного горору, і боді-горору, і класичної історії про вампірів та загадковий дім – я б сказала, чудовий зразок того, як Мітчелл знову погрався у жанри, і зробив щось абсолютно своє із, на перший погляд, простого задуму. Ці поєднання персонажів, переселення душ, посилання на свої ж історії – Мітчелл читається повільно, але його історії я розглядаю не як читання для розваги, а як ідеальний, заледве не музейний зразок того, як вишукано можна гратися текстом.
Історія, загалом, не така важка для розуміння і сприйняття, як інші книги Мітчелла, тому, якщо просто хочете дізнатися, хто такий той Девід Мітчелл і з чим його їсти, для знайомства підійде, а якщо ви одразу залакуєте цю справу «Кістяними годинниками», думаю, взагалі буде супер)