З іншого боку, книга має неповторний настрій: суміш абсурду, британського гумору і критики людських звичок. Ідея про ангела й демона, які співпрацюють, бо їм просто комфортно на Землі, — чудова. Азирафаїл (весь час читала Азифраїл🤦♀️) і Кроулі — безумовно, найкраща частина книги. Їхні діалоги, хімія, і навіть побутові суперечки читаються легко й весело. Інші персонажі теж цікаві, хоч і не завжди глибоко розкриті. Іноді здавалося, що сюжет занадто розпорошений, і увага постійно перескакує з одного на інше.
Читати "Добрі передвісники" варто хоча б заради оригінального стилю й нестандартного погляду на апокаліпсис. Це не драматична історія кінця світу, а радше іронічна притча про добро, зло і людські недосконалості. Рекомендую тим, хто любить фентезі з гумором і не боїться трохи безладу в сюжеті
Але ця книга, написана ними в тандемі, була феноменальна.
Ця історія мене вразила з перших сторінок своєю ідеєю, тримала в напруженні під час читання цікавими поворотами сюжету та неординарними персонажами.
Мені навіть було сумно прощатися з цією книгою, а особливо з двома її персонажами.
Книга розповідає про те, що склалися всі необхідні обставини для того, щоб на Землю прийшов Апокаліпсис.
Читач спостерігає за декількома персонажами, які беруть безпосередню участь в дійстві.
Перед нами звичайний хлопчик, який і є тим самим месією, який принесе загибель світу.
У нас є відьма, яка своєю родовою магією має зупинити знищення світу, хоча вона ще сама не розуміє хто вона і як потрапила у все це.
І звісно, у нас є янгол і демон, які дружать з часів створення світу, і працюють на ворогуючі організації. Вони мали б з самого малечку наглядати за хлопчиком, але провалили свою місію.
Це дуже кумедна книга про те, як людство в один момент ледь не втратило все.
Ця книга шедевр двох майстрів своєї справи - Террі Пратчетта і Ніла Ґеймана. Обидва зарекомендували себе як творців химерних і в той же час сповнених іронічного гумору книг.
Конкретно від Првтчетта в "Добрих передвісниках" ми маємо імена персонажів, які просто говорять самі за себе). Це вже класична фішка автора. І маємо місцями чорний гумор, так притаманний британцям. Від Ґеймана у нас тут містика і пригоди, трохи того ж чорного гумору, і звісно купа іронії і сатири.
Обожнюю цей роман, на мою думку це одна з найкращих письменницьких колаборцій, яка тільки могла бути. Тут вам і релігійні посилання, і роздуми на тему віри і сенсу існування життя, замасковані під гумор і пригоди, і наймиліша дружба, яку тільки можна побачити у літературі. Кроулі і Азирафаїл настільки люблять один одного, піклуються один про одного, що подекуди ця дружба нагадує кохання).
Взагалі в романі, окрім гумору і сатири, часто піднімаються і доволі серйозні теми - війна, шкода, яку люди завдають екології, дилема віри.
Я читала вперше його ще будучи студенткою, і з радістю пепечитала вже в дорослому віці. До речі, раджу ще й екранізацію, вона неймовірна.
1000/10