Читала довго. Кожна сторінка, кожен рядок - як босоніж по склу, вибачте за клішовану метафору. Це боляче. Це - кришталево правдиво. І боляче, боляче, боляче.
Хочеться обійняти кожного, хто боронить нашу Україну на фронті, і хто допомагає в тилу, аби влити в них сил і тепла, аби всі ми зрештою вистояли. З іншого боку, хочеться за вухо проволочити по всіх окопах, по всіх ямах з багном, по снігу й болоту кожного, хто так чи інакше стверджує своє верховенство над військовими: постачальників, які або не надають необхідне, або надають “фуфло”; командирів, яким начхати на бійців; чиновників на місцях; ждунів… Думаю, ви можете продовжити цей список.
Це - неможливо: оцінювати подібну книжку. І це - необхідно. Оцінити, аби голос автора лунав гучніше.
А я знаю, знаю і розумію, що ця невелика збірка короткої прози зробила зі мною.
Я ніби занурилась у рани кожного, хто був згаданий навіть мимоволі у цій книзі. Ніби заглянула у це трохи прочинене тіло солдата, в його душу. Відчула смуток, надію, катарсис, біль, роздратування, любов, віру та терплячість.
Тричі написана історія про загибель Дока. І це не просто так, можна лише уявити, скільки разів це було прокручено в голові, скільки думок про це.
Відгук складно написати так, щоб багатьма словами. Це треба читати, бо книга наповнить вас світлою вірою в людей.
Важлива книга, для кожного з нас, для усього світу.
Добре, що вона є. Але погодьтеся, краще б якби її не було.
Просто дякую за цю книгу та за захист.
Пам’ятати усе це — жахливо. Гірше — тільки забути про це.
Кожна розповідь у збірці — це шматок пам’яті, шматок війни, яка триває не тільки на фронті, а й у серцях тих, хто її пережив. Саме так: боротьба триває і всередині. Адже теми страху, любові, віри на нулі відчуваються гостріше, і я безмежно вдячна автору за чесність та щирі емоції.
Серед численних розповідей про військових, побут, поранення, реабілітацію, рідних, Бога та іншого Дронь повертається до епізоду загибелі побратима тричі, і кожного разу він звучить по-новому. Це не повторення, а наче пульсація пам’яті. Для автора це дуже травматичний досвід, але він не намагається зцілитися та полегшити свій біль таким чином. Це скоріше підкреслення та спосіб зберегти пам’ять про побратима, про друга, про людину.
?? Випереджаючи питання про мої емоції при прочитанні: ні, я не плакала, але кивала в такт кожному слову. Читала спокійно, без сліз, без істерики та сприймала біль наче через непробивне броньоване скло: бачила його, розуміла, відчувала, але він не вторгався всередину. Але ж це я.
☝?Вважаю, що збірка обов'язкова для прочитання всім, хто знаходиться в тилу. Так, це не легке читання. Книга нагадує про війну, не робить з неї міф, відверто демонструє її жахи і змушує пам’ятати — і це те, що робить її цінною.
⭐ 5/5