Людство зайшло кудись не туди.
Всі цивілізовані блага забуті, життя людей відкотилося на тисячоліття назад.
Діти народжуються, їх виховують до певного віку, вкладаючи в їхні голови дикі для нас думки про своє місце в світі, якого по суті немає.
Люди називають себе «ми», замість імен людям дані якісь числові значення, постійна праця - це суть всього життя, індивідуальність це зло.
Але одного дня головний герой знайшов сліди давньої цивілізації (тобто нашої), від яких у нього з‘явилося багато питань.
Чому вони живуть ось так, якщо доступні технології, якими можна покращити життя?
Важко не зрівнювати книгу з «Ми» Замятіна, «О дивний світ новий» Хакслі та «1984» Оруела.
Але ця книга більше схожа на якийсь нарис, на чорновик до чогось більшого.
Щось не в‘яжеться у мене з творчістю авторки.
Її головна трилогія видалася мені моралізаторсько-безглуздою. І я не розділяю загального захвату.
Напевно це не мій автор.
Рівність 7-2522, Союз 5-3992, Інтернаціонал 4-8918, Свобода 5-3000. Як же по-іншому відрізнити осіб колективного суспільства, де всі думають однаково, покірні, живуть задля спільного блага, мають усе і нічого? НічОго не можна прагнути, але і нІчого прагнути.
Світ, який описує у повісті Ренд, не первісний. Так, найбільш неймовірне досягнення тут - свічка (та і для запровадження цього винаходу слід було пройти через роки затверджень у комітетах). Цей світ постав після прогресивного суспільства, яке підкорилось силі концепції «ми», знищивши прагнення его, бажання я, думки про самостійність і особливість. Усі живуть для всіх, кожен має свою роль, визначену не так схильностями чи талантами, як страхом Рад.
Повість ніби проста, а водночас пояснює філософію об’єктивізму Айн Ренд. Для неї правильною моральною метою життя є прагнення власного щастя, що зумовлює повагу до прав індивіда.