Це історія про брата та сестру, Денні та Мейв, а точніше це історія Мейв, яку розповість нам Денні.
Час тут нелінійний і це великий плюс книги. Ми збираємо життя персонажів по фрагментах і в процесі маємо можливість фантазувати про ціле.
Історія починається доволі казково – є красивий будинок, аля палац. Є сестра та брат, тато і відсутня мама. Є зла мачуха, яка має намір привласнити палац і здихатись чужих діток.
Потім Денні та Мейв будуть до кінця життя намагатись зрозуміти що ж сталось тоді, в їх дитинстві. Які причини були у вчинків їх батьків, як хто памʼятає ті чи інші події та трагедії. Це замінить їм власне життя та зростання.
Безкінечний повтор замість рефлексії.
Неможливість пережити втрати і вперте бажання воскресити минуле.
Денні має бажання розповісти історію Мейв, він повідомляє нам це на самому початку. Але це не історія Мейв, це історія про те як вона йому заміняє матір і як вони мають один фетиш на двох – поринати в минуле. Денні в принципі не цікавиться іншими людьми, не знає що вони люблять, чим займаються у вільний час, що для них важливо і що болить. Для нього інші люди – то тільки середовище в якому йому або комфортно, або ні.
Про Мейв ми знаємо небагато, вона розумна і талановита, але Денні вважає що не реалізована. Вона очевидно успадковує від матері католицькі цінності і продовжує її шлях допомоги іншим людям.
Не буває до кінця відвертою, думаю з собою також.
Цікавим є її поводження з власною агресією.
Вона змушує брата виснажливо вчитись на лікаря, професія якого йому не подобається. Можна подумати, що витративши на опіку над братом близько десяти років, Мейв вважає що і десять років життя брата належать їй. А коли Денні одружується – то вся агресія адресується вже дружині.
Свій образ матері Мейв розщепляє на хорошу матір (біологічна) та погану (мачуха). Тому їй так легко все вибачити біологічній матері, коли та повертається – бо вся злість і ненависть перенаправлена на мачуху.
Досить очікувано, що коли її мама обирає доглядати важко хвору мачуху – Мейв помирає. Її захист у вигляді розщеплення більше не працює.
Що мені не сподобалось – це ідея всепрощення. Я не вважаю, що ми маємо вибачати когось тільки тому що хтось вважає це правильним. Але авторка не до кінця втілила цю ідею в книзі, і то добре)
Раджу.
Ця книга і про кохання , і про дружбу , про сімʼю. Головні герої Мейв та Денні , діти , яких покинула мати . І от ці події позначились на всьому їх житті . В них дуже велика привʼязаність до цього дому і один до одного . І хоч вони підтримували один одного , наче мали гарні стосунки , але видно , що ця їх спів залежність зіпсувала їх стосунки з іншими людьми . Жоден з них не побудував нормальних подружніх стосунків . Мейв наче життя для нього прожила, постійно поруч , щоб замінити маму . А от Денні мене дуже часто бісив . Він всіх сприймав , як належне . Завжди забував різні деталі про інших людей , про Мейв , про свою дружину та просто знайомих . Мені от всіх там було дійсно шкода , якісь два поламані покоління , люди , які все життя плекають старі образи . І тільки от діти Денні дійсно подають надію .
Однак маю зізнатися, що середина книги здалася мені досить слабкою. Деякий час я навіть думала відкласти її, бо сюжет наче став на паузу, і динаміка історії зовсім зникла. Але десь із 200 сторінки ситуація змінилася - стало цікавіше, і читання пішло швидше.
Одна з найсильніших сторін цієї книги - це теми, які вона підіймає. Вона не дає готових відповідей і не намагається нав’язувати висновки, а залишає багато простору для роздумів. Це історія про родину, прощення, спокуту, любов і втрати, про те, як наше минуле формує нас і як ми можемо або не можемо із цим минулим жити.
Загалом книга мені сподобалася, але через те провисання в середині я б оцінила її на 4 із 5. Тим не менш, це була вдала покупка, яка залишила по собі гарні враження. Якщо любите сімейні драми, то точно варто спробувати.