Хочу покласти всьому край

Книга Єна Ріда «Хочу покласти цьому край» мене справді вразила. Я читала її в дуже відповідний момент: за вікном був снігопад і сильний мороз, тишу розривав гул генераторів і це вагомо підсилювало атмосферу історії. Завдяки цьому з перших сторінок з’явилося відчуття максимальної присутності поруч із героями, ніби я не спостерігаю, а перебуваю всередині подій.

Напруга й тривожність у романі наростають поступово, але невпинно. З кожною сторінкою стає дедалі дискомфортніше, бо щось у діалогах, думках і поведінці персонажів насторожує, здається неправильним. Автор майстерно працює з відчуттям очікування та внутрішнього неспокою, не пояснюючи нічого прямо. Велику роль у книзі відіграють роздуми про дитячі страхи, самотність, яка часто замаскована під буденність. Другорядні герої дивні за виглядом і поведінкою насторожують, підсипають паніки.

Але кінцівка логічно поєднує всі деталі й остаточно прояснила, що відбувалося до того. Я люблю такі історії — похмурі, напружені, з психологічною глибиною й відчуттям тривоги, які не дають зупинитися до останньої перегорнутої сторінки, залишають після себе простір для роздумів.
До речі, наприкінці книги автор сам підготував нам запитання по книзі для дискусії із собою чи у книжкових клубах. Дуже сподобалася ця фішка.

Ту-ту-ту, хто б міг подумати, що книга,… на яку я покладала величезні надії - виявиться просто “ну норм”? ?‍♀️

Чесно, незнаю в чому тут проблема — чи то в мені, чи то в книзі. Але одне з двох: або я не з тих, хто кайфує від сапсенсу, або ця конкретна історія просто не склалась. І, якщо чесно, я таки ставлю на друге. Бо сапсенс — це ж не просто "робимо вигляд, що ось-ось щось буде". Сапсенс — це ж про напругу, очікування, передчуття чогось лихого. Це тривожність, яка повільно підкрадається, створюючи атмосферу, де навіть звичайні речі здаються підозрілими. Але тут я цього не відчула. Точніше, було відчуття, що історія весь час намагалась стати чимось — і так до кінця й не стала.

Я не претендую на істину в останній інстанції — цілком можливо, це особисте сприйняття. Комусь така атмосфера зайде на ура. Але саме тому я й вирішила не писати традиційного розгорнутого відгуку. Спочатку хотіла — було багато думок, питань, емоцій. Але з кожною сторінкою все більше відчувала: це з тих книг, що працюють або повністю, або ніяк. Як у Террі Пратчетта (не за жанром, звісно, а за принципом): або твоє — або ні. Знаєте, бувають книги настільки погані, що хочеться написати гнівний відгук, аби вберегти інших від даремно витраченого часу. Але є й інші, як-от ця — не моя, проте не погана. Історія, яка має усі шанси для когось стати справжнім відкриттям, хоч і не стала такою для мене.

А ще я не можу пройти повз напис на обкладинці:
"Найоригінальніший і наймоторошніший трилер останнього часу" — і отут я категорично не згодна.
? Оригінальний?
Для мене — ні. Навпаки, здається, автор пішов шляхом найлегшого спротиву: розв’язка ніби спеціально створена такою, щоб можна було закрити будь-які сюжетні діри фразою “так було задумано”.
? Моторошний?
Лише намагався бути. Відчувалась спроба створити атмосферу дискомфорту, але до справжньої моторошності не дотягнулась.
? Трилер?
У перших главах ще зберігалося відчуття, що щось буде. Але з кожною сторінкою трилерність кудись танула.

Тому, але як трилер — точно ні. Як психологічна драма з елементами сапсенсу — можливо. Проте, як я вже казала, цю книгу варто читати, щоб самому вирішити: «ваше» чи ні.

Якщо читали - діліться своїми враженнями в коментарях, було б дуже цікаво почитати)

Ой, геть забула сказати, я забираю усі свої слова про те, що це віє вайбом книги «Камінь. Ножиці. Папір.» ?

Загалом книга сподобалась, хоча складно сказати без спойлерів чому саме. Я люблю такого типу трилери, де все поступово розкривається, а наприкінці все, що ти читав до цього, починає виглядати зовсім інакше. Це історія, яка спочатку здається повільною й навіть трохи нудною, але чим далі - тим більше відчувається напруга. Моменти, які здавалося б не мають значення, починають лякати. Я часто ловила себе на відчутті тривоги, навіть коли зовні нічого особливо не відбувається. Автор дуже добре грається з атмосферою та сприйняттям

Кінець - досить неочікуваний. Змушує ще раз все переосмислити, і мені довелось повернутись до деяких моментів, щоб краще зрозуміти, як усе було побудовано. Це точно не книга для тих, хто любить чіткі відповіді. Тут усе про атмосферу, незручність і напругу. Якщо вам подобаються дивні, психологічні речі, вам точно зайде.
Особливо цікаво було спостерігати за головною героїнею - її внутрішні монологи, сумніви, спогади. Все подано дуже особисто, майже інтимно, і це робить історію ще більш напруженою. Місцями здавалося, що я читаю не трилер, а роздуми людини на межі. Це дуже незвичне чтиво - повільне, гнітюче, але водночас воно чіпляє