Запитувати про пережите і слухати – це мистецтво, яке потребує чутливості й навички. Передати це на папері так, щоб зацікавити читачів, – теж непросто. Катерина Єгорушкіна зробила цю велику роботу талановито і вміло. Попри травматичний воєнний – дуже різноманітний – досвід, яким діляться герої цієї книжки, вона не лишає відчуття болю й безсилля. Навпаки, завдяки тому, ЯК це написано, завдяки міркуванням і висновкам – і авторки, і її співрозмовників – кожна історія зцілює і надихає.
Анастасія Левкова
Багато хто з нас тепер не може передати нащадкам свої будинки чи сімейні реліквії, однак ми можемо залишити історії, які формують емоційний спадок цієї війни. А разом з історіями – особисті цінності, сенси і опори, що допомогли вистояти. Такий усвідомлений спадок стає ресурсом, допомагає зростати по-справжньому вільними і діяти відповідно до власних цінностей, а не обмежень міжпоколіннєвих травм.
Що відчуває дитина, змушена проходити фільтрацію? Що відчуває чоловік, якому пропонують стати колаборантом? Що відчуває жінка, будинок якої раптово перетворився на поле бою? Письменниця Катерина Єгорушкіна упродовж трьох років збирала унікальні свідчення українців про війну, осмислювала їх і створила книгу, де переплітаються між собою художні репортажі, есеї і щоденникові записи. Діти і дорослі, цивільні й військові — голоси сотень людей з різних куточків України перетворюються на глибоку, пронизливу оповідь, передаючи нам у спадок не лише пам’ять, а й надію.
Чому варто прочитати книжку «І тоді наш будинок став кораблем. Історії про емоційний спадок війни»?
- Це не швидка рефлексія, а тривале і вдумливе опрацювання великого масиву унікальних свідчень українців про їхні досвіди війни.
- Ця книга допоможе зазирнути вглиб людських історій, побачити цінності і сенси, які рухають людьми у складних обставинах.
- Особливу увагу авторка приділяє темам дому, культури і батьківства під час війни, а також свідченням дітей і підлітків, котрі формуватимуть наше майбутнє.
- Послідовність художніх репортажів, есеїв і щоденникових записів вибудувана таким чином, щоб з уламків постала цілісна оповідь і читачі змогли витримати емоційну напругу.
- Це не просто документальна проза, а глибока робота з колективною травмою і пам'яттю про цю війну.
- Книга-нагадування про те, що любов і людяність допомагають вистояти навіть у найтемніші часи.
Про авторку:
Катерина Єгорушкіна — українська письменниця, літературознавиця, лекторка. Спікерка TEDх, членкиня Українського ПЕН і Всеукраїнської арттерапевтичної асоціації. Лекторка Litosvita. Здобула ступінь магістра з літературознавства й закінчила навчання в аспірантурі на кафедрі психології, педагогіки та конфліктології Національного університету «Києво-Могилянська академія».
Авторка низки наукових статей і понад двадцяти художніх книжок, права на які продано в десять країн (США, Велика Британія, Данія, Швеція, Польща та інші). Здобула кілька національних та міжнародних премій, з-поміж яких – Срібна зірка Премії Пітера Пена (Швеція, 2024). Книжки неодноразово входили до національних топів: «Книжка року – 2020», «Дитяча Книга року ВВС – 2022», «Дитяча Книга року ВВС – 2023», а також до списку найкращих українських книжок за версією ПЕН у 2022 і 2023 роках.
Після початку повномасштабного вторгнення Катерина стала збирати свідчення, писати й публікувати свої художні репортажі та есеї в українських та міжнародних ЗМІ: Asymptote Journal, JADU, Nowa Europa Wschodnia, Ukraїner, Суспільне та інших. Свідчення дітей війни, зібрані письменницею, втілилися у візуальний проєкт і стали частиною експозиції в "Українському домі". Також письменниця здійснює волонтерські поїздки з метою підтримати дітей на прифронтових територіях, проводить заняття з елементами арттерапії для сиріт війни і дітей-переселенців.
Цитати:
Про дім
Як цей досвід змінив нас? Ми стали сильнішими. Якщо ти людина, то за будь-яких обставин лишаєшся людиною. І місто наше — Нова Каховка — дуже сильне. Його ніщо не зламає. Хай там як, скільки б не тривала окупація, Нова Каховка лишиться Україною.
Чи плануємо повертатися? Звісно! Щойно останній снаряд падає, ми пакуємо речі і їдемо відбудовувати нашу Батьківщину. Я електрик, високовольтник, тож мої руки там точно потрібні. Навіть якщо мало платитимуть. А як інакше? Нова Каховка — це наш дім. Я хочу, щоб мої діти жили вдома.
Про мрію
Мрію про Крим, який єднає світ. Щоб це було місце, куди могла би приїхати кожна адекватна людина, оздоровитися, набратися сил, побачити красу, примножити її. Щоби щось лишилося в серці... Щоб повернутися звідти іншою: підзарядженою, спокійною, гармонійною і нести цю енергетику далі. Внутрішня дисгармонія створює реальність, повну насильства. Людям нема де підзарядитися, заспокоїтися, налаштуватися.
Я була в Чорногорії, Італії, на багатьох морях. Все не те.
Крим — це щось незабутнє! У ньому в мініатюрі є все зі світу.
Про пам'ять
Світлини та прізвища вбитих колег крутяться у моїй пам’яті наче в калейдоскопі, потім розсипаються, і я не можу їх зібрати. Нещодавно придбала поетичну книжку Максима Кривцова — молодого поета, вбитого росіянами. Він працював у дитячому таборі і дбав про свого рудого кота, з яким долучився до лав ЗСУ. У книжці — такий автограф: «На добру пам’ять про Максима “Далі” Кривцова від його тата». Дорогою в потязі читаю поезії: прозорі, щемкі, відверті.
Мертві можуть врятувати живих рушниками, які зупиняють кров.
Поезією, яка не дає душі заснути.
Пам’яттю, що триває.
Як утрачені життя колег впливають на нас? Змушують замовкнути, цілковито віддавшись провині вцілілих, чи навпаки — працювати так усвідомлено й віддано, як ніколи доти, намагаючись перетворити слово на зброю? Можливо, ця відповідальність робить нас остаточно дорослими. Можливо, нам уже важко гратися у мистецтві. Можливо, цю здатність колись ми зможемо повернути.
