Він став справжнім тріумфом, принісши Гарпер Лі Пулітцерівську премію та величезну популярність. Вона цій славі не раділа, швидше, намагалася триматися подалі від неї. Для неї це була одночасно перемога і тягар, і тому вона не поспішала писати ще, вважаючи, що вже сказала все, що хотіла.
І ось, після багатьох років очікування, вийшов її другий роман "Іди, вартового постав". Цей твір є продовженням "Вбити пересмішника", хоч був написаний раніше, у середині 1950-х, але видавець переконав її переробити частину цього тексту.
У "Іди, вартового постав" ми знову зустрічаємо знайомих персонажів, але тепер вони постають в іншому світлі. Скаут, тепер Джин Луїза, повертається до рідного містечка як доросла жінка. Їй відкривається нова реальність, і її батько Аттікус, який колись був символом моральної сили, тепер виглядає зовсім інакше. Ця книга вражає тим, що руйнує прості уявлення про ідеали — навіть найкращі люди можуть підводити.
Вона змушує нас переглянути свої уявлення про тих, кого ми шануємо, нагадуючи, що в кожного є свої слабкості. Це складна історія про любов, розчарування і зростання, яка надає нові грані персонажам. Вона сильно відрізняється від попередньої книги і я цілком розумію і поділяю враження читачів, що книга написана іншою людиною. Я ж сприймала цю історію не як продовження, а як дзеркальне відображення, паралельну реальність, ще один погляд.
Сюжету як такого особливо немає, психологічний драматизм відсутній, на відміну від "Вбити пересмішника", забагато політики і розмов про неї, мудрість взаємин між людьми відступає на другий план. Єдине, що хоч якось ще перегукується з раніше виданим романом - це гумор і дотепність головної героїні. Але й вона не дотягує до своєї дитячої версії за енергійністю і харизмою. Можна прочитати, щоб скласти свою думку, але точно не очікуйте такого ж ефекту, як від "Вбити пересмішника".