Сюжету як такого особливо немає, психологічний драматизм відсутній, на відміну від "Вбити пересмішника", забагато політики і розмов про неї, мудрість взаємин між людьми відступає на другий план. Єдине, що хоч якось ще перегукується з раніше виданим романом - це гумор і дотепність головної героїні. Але й вона не дотягує до своєї дитячої версії за енергійністю і харизмою. Можна прочитати, щоб скласти свою думку, але точно не очікуйте такого ж ефекту, як від "Вбити пересмішника".
Іди, вартового постав
Про книжку «Іди, вартового постав»
Продовження культової історії, що здобула Пулітцерівську премію
Двадцятишестирічна Джин-Луїза Фінч повертається до свого рідного дому, аби провідати старого батька. Та повернення до старих спогадів та людей з минулого неочікувано викликають у неї чимало болючих ремінісценцій, які провокують розкриття давно забутих таємниць із минулого.
Жінці проливається неочікувана правда про її родину на тлі напруженості щодо громадянських прав і політичних потрясінь, які змінили Південь і все, що було таким близьким для неї з самого дитинства, починає набувати інших обрисів. Джин-Луїзі необхідно пережити таку складну, але необхідну подорож із ілюзорного дитинства до жорстокої реальності дорослого життя…
Чому варто прочитати книжку «Іди, вартового постав»?
- Контроверсійне продовження культового роману «Вбити пересмішника», яке прийнято вважати першою чернеткою до нього.
- Епохальний роман, події в якому розгортаються за двадцять років після подій у «Вбити пересмішника», за який авторка здобула Пулітцерівську премію.
- Історія в «Іди, вартового постав» детальніше розкриває стосунки між Аттікусом Фінчем та його донькою, а також проливає світло на трагічні сторінки американської історії пов’язані з расовим гнітом.
Про авторку:
Гарпер Лі – американська письменниця та лавреатка Пулітцерівської премії. У 1957 році Гарпер розіслала видавництвам рукопис твору «Іди, вартового постав», який згодом трансформувався в роман «Вбити пересмішника», в якому авторка зашифрувала чимало автобіографічних подробиць. Книжка вийшла в 1960 році і миттєво стала міжнародним бестселером, який також здобув Пулітцерівську премію та був успішно екранізований. У 1966 році президент Ліндон Б. Джонсон призначив Лі членкинею Національної ради з мистецтв.
Сюжету як такого особливо немає, психологічний драматизм відсутній, на відміну від "Вбити пересмішника", забагато політики і розмов про неї, мудрість взаємин між людьми відступає на другий план. Єдине, що хоч якось ще перегукується з раніше виданим романом - це гумор і дотепність головної героїні. Але й вона не дотягує до своєї дитячої версії за енергійністю і харизмою. Можна прочитати, щоб скласти свою думку, але точно не очікуйте такого ж ефекту, як від "Вбити пересмішника".