Видавництво Жорж
Темне академічне фентезі з елементами міфології, інтелектуальної сатири та філософії.
Відгуки на цю книгу дуже різняться, але особисто мені роман сподобався й читати його було легко та цікаво.
Події починаються у Кембриджі 80-х років. Аспірантка-відмінниця факультету «аналітична магія» Аліса Ло жадає визнання та бути найкращою аби в майбутньому отримати гарну посаду. Після нещасного випадку у ході експерименту, гине її наставник - всесвітньо відомий але деспотичний професор Джейкоб Ґраймс. Почуваючись винною, дівчина вирішує відправитися до пекла аби повернути душу вчителя. Разом із нею у цю «подорож» вирушає улюбленець кафедри Пітер Мердок.
Відклавши суперництво пара мусить пройти не одне випробування та відвідати усі рівні Пекла аби знайти професора…
Небезпечні істоти, магія що працює на парадоксах та математиці, академічна бюрократія, напруга стосунків між студентами, схиблені на крові мисливці, підступні божества та тіні та кіт Архимед у якості супроводу - і усе це приправлене філософськими концепціями, науковими теоріями, міфами та мистецькими творами. Мандрівка обіцяє бути нетривіальною!
Головними темами які піднімає авторка є токсичне академічне середовище, бюрократія, наставництво, тиск конкуренції та вигорання, а також пошуки власного шляху, смертність та жертовність. Тут є місце для влучної сатири та гумору, філософським роздумам та соціальної критики. Для мене це інтелектуальна комедія що висміює сучасну вищу освіту та сліпий карʼєризм, а також філософський роман про етику, ціну успіху, справедливість та істину.
Отримав задоволення!
Моя оцінка 10/10
Ця книга могла стати найкращим прочитаним року…
Але стала однією з найгірших.
Трохи контексту: коли я читала/слухала книгу, то сама активно писала свою магістерську роботу та відчувала на своїй шкурі всі особливості наукової спільноти. В мене був відповідний настрій. Я людина, можливо, ви помітили, яка дійсно душна та любить копатися в текстах. Наші стосунки з цією книгою мали скластися якнайкращим чином, але Ребекка Кван зробила все, щоб цього не відбулося.
Насправді, книга читається важко. Підозрюю, багатьох вона загнала або загоне в нечитун, бо продиратися крізь її текст, все одно що йти через джунглі Амазонки з одним тільки мачете. Мене врятувала тільки наявність аудіокниги - без неї я б закинула це діло, не дійшовши навіть до середини. І, щиро, нічого б не втратила.
Сюжету як такого кіт наплакав. Якщо прибрати роздуми авторки на філософські та релігійні твори (а їх настільки багато, що інколи складалося враження, що Ребекка хотіла видати збірку есеїв-роздумів, але хтось таки змусив її додати хоч яких-небудь персонажів, щоб краще продавалося), то сюжету було б сторінок на 100 не більше. Та і він банальний та передбачливий: яким виявиться її науковий керівник та чим загалом закінчиться книга, можна здогадатися десь на половині цієї писанини.
Не можна не відзначити стиль Ребекки, те як вона майстерно добирає слова, виплітає канву розповіді, вплітаючи в неї описи навколишнього світу, думки, емоції та спогади головних героїв, відсилки до наукових праць. Її мова - поетична й водночас аналітична, кожне речення насичене змістом і підтекстом. Вона створює відчуття глибокого занурення - ніби читач не просто спостерігає за подіями, а проживає їх разом із героями. Саме завдяки цьому поєднанню інтелектуальної глибини й емоційної щирості Ребекка перетворює наратив на справжній акт катарсису, де наука, філософія й людські переживання зливаються в єдине ціле.
Персонажі прописані авторкою у вже звичному для неї стилі: Аліса - головна героїня, яка не викликає співчуття та симпатії, з розвитком історії вона починає викликати все більше негативних емоцій; та Пітер - герой, який подобається одразу та все кращим і кращим чином розкривається протягом твору. Ці двоє особисто для мене схожі на пари персонажів з минулих книг Ребекки - Джуніпер та Атену, Жинь та Катая. Між персонажами простежується схожа динаміка - контраст між імпульсивністю, емоційністю, певною деструктивністю жіночого образу та спокоєм, раціональністю й глибиною чоловічого. Таке віддзеркалення характерів створює впізнаваний почерк авторки: вона ніби знову і знову досліджує ту саму тему - кохання й руйнування, притягання і відштовхування, те, як двоє людей можуть бути дзеркалами одне одного, але ніколи повністю не дійти згоди. Це додає історії багатошаровості, хоча водночас створює враження повторюваності - ніби Ребекка повертається до знайомих архетипів, щоб знову пережити їх у новій формі.
Другорядні персонажі є, але вони лише фон для розвитку сюжету та головних персонажів. Як часто буває, один тільки кіт Аристотель чогось вартує.
Магія у світі ніби і є, але якась вона недолуга: пляшка з дуже великим вмістом води (не безкінечним, а поки не зникне знак), магічні пастки та інші дрібниці, без яких наш світ чудово існує. Єдине справжнє виключення - це подорож до пекла. Але, якщо чесно, щоб додати цей елемент в розповідь не потрібно було додавати світові магії як такої, бо без її існування нічого не змінилося б. Це створює відчуття, ніби магія існує лише для галочки - як декоративний елемент світу, що не має справжньої ваги для сюжету. Вона не формує правил, не розкриває тем чи персонажів, а лише побіжно згадується, не залишаючи після себе враження дива чи сенсу. Натомість подорож до пекла - єдина подія, що справді виходить за межі реального, виглядає значно органічніше й глибше, адже стає метафорою внутрішнього занурення, зустрічі з власними тінями. Тож, можливо, якби авторка відмовилася від “магічного антуражу” і зосередилася лише на цьому символічному аспекті, історія виграла б у цілісності та силі впливу.