Клара - лялька друг для підлітків. Вона допомагає соціалізуватись дітям, наглядає за їх здоров'ям та прагне бути для них ліпшим другом. А ще ця іграшка вміє мислити, відчувати деякі емоції та робити висновки з почутого. А ще в неї є своє божество - Сонце. Для неї сонце це інституція на якій тримається її життя. Адже саме Сонце дає змогу їй існувати та служити людям. А ще в Сонця можна попросити і виторгувати будь що. Навіть життя. Але чи правильний такий підхід і віра? Чи не забагато буде вимагати Сонце від свого вірного шанувальника?
І от одного дня вона зустрічає свою дитину, Клару забирають додому.
Клара починає жити в цій сімʼї, де все так дивно. І розуміє, що її нова подруга хвора, і саме Клара має зіграти важливу роль в її майбутньому.
Читач бачить світ через те, як його сприймає Клара. А Клара запрограмована певним чином думати, бачити і розуміти.
Тому перед нами дуже ненадійний оповідач.
Тим паче згодом її було пошкоджено, що взагалі заважає адекватному сприйманню реальності.
У цьому світі прожити своє життя людиною означає «програти своє життя». Тому батьки мають вирішувати долю своїх дітей, які через свій малий вік не можуть повпливати на цей вибір.
За ідею я б поставила книзі пʼять зірок не задумуючись, але за процес читання - двійка.
А ми тут читаємо в задоволення.
Тому процес читання для мене важливіший.
Книга йшла дуже важко.
Відразу після прочитання (Великий Брат дивиться за мною) мені на YouTube видало відео дівчинки, яка з таким захватом розповідала про книгу, описувала свої ідеї та теорії. І в мене була одна думка - ми читали одну книгу?
Бо та книга, про яку вона говорила - просто неперевершена.
Але я читала якусь іншу, сухішу та не таку цікаву книгу
Перспектива головного дворецького вже здавалася досить обмеженою, але тепер ми отримуємо більш своєрідний зовнішній погляд на людство і суспільство перехідного періоду, з точки зору доброго робота, який приїжджає жити в дивну сім'ю, а візуальний ряд, мова, повільність розгортання зв'язків, є ідеальним відображенням дитячої допитливості, постійної жаги до знань і меж пізнання, які приходять з буттям машини.
Цінності давно забутого минулого, віра в помічну силу вищої істоти, практика ритуалів, безкорислива прихильність, незмінна готовність прийти на допомогу живуть лише в істоті, зібраній з гвинтиків, тоді як її побратими з плоті та крові стають самотніми і бездушно рвуться вперед до соціальної самореалізації, за яку вони готові заплатити найвищу ціну в будь-який час.
Ішіґуро бачить сміливий, новий і дедалі гіркіший світ, де ідеалізм на боці машини, а людина рано чи пізно викидає всі свої скарби на смітник.
А ось між роботкою і дівчинкою вибудовуються дружні взаємини. Хоча, звісно, не без нюансів. Цікаво спостерігати, як повільно між людиною і машиною з’являється щось більше, ніж очікувані стосунки «помічник – господар», «дитина – іграшка». Знову ж таки, оскільки оповідь ведеться від імені Клари, книжка вийшла дуже психологічна, ми відчуваємо будь-які зміни в настрої роботки (і так, у книзі вона якщо й не переживає справжні людські почуття, то принаймні дуже до цього наближається), тож можемо їй співчувати, хвилюватись чи радіти за неї та її господиню – дівчинку Джозі.
Сподобався мені і контраст між показом міста і більш сільської місцевості, з природою. Звісно, роботка більше орієнтується в першій локації, але цікаво дивитись на її сприйняття природи: сонце – це добре, бо це енергія, але й щось більше за просто ресурс. Дуже поетично, зважаючи на те, що це відчуття машини.