Я не зустріла тут тої багатошаровості із алюзій та метафор, які так цікаво було розгадувати у віршах.
Однак, не через це мої враженні були дещо зіпсовані.
Ближче до фіналу я зрозуміла, що мені тут забагато автора і замало об'єктивності.
Рушді хотів показати трагедію на контрасті. Рай кашміріату - пекло війни. Але чи справді Кашмір був таким раєм до моменту, коли його розірвали своїми кігтями Індія та Пакистан?
Я розумію цей прийом ідеалізації маленького селища, але я впевнена, що якщо ми вибірково спитаємо у п'яти кашмірців, як воно було насправді, ми отримаємо п'ять точок зору, і з них далеко не всі будуть співпадати з оцінкою Рушді.
Оця деяка штучність трохи зіпсувала для мене враження від читання. Це було так, наче герої не ухвалюють власні рішення, а діють за вказівкою автора у суворих рамках його іделічного довоєнного всесвіту у кашмірській Шангрі-Ла.
Якщо відмежуватись від негативних вражень, дещо в романі мені дуже сподобалось. Наприклад те, як автор вивертає навиворіт для нас історію Ромео і Джульєтти.
Адже кому не було цікаво, а що б було, якби сім'ї нещасних закоханих потоваришували і оженили своїх дітей в 14 років?
Чи показує під іншим кутом Рамаяну, акцентуючи увагу на моменті випробування Сіти вогнем. Адже звісно, жінка, яку поневолив і викрав демон, повинна за будь-яку ціну залишитись "чистою" і довести це своєму визволителю.
У Рамаяни щасливий фінал, адже якимось чином Сіта зберегла недоторканість. А що було б якби вона помилилась? Або якби жорстокий демон скористався нею поза її волею? Чи був би Рама таким добрим, чи придумав би для Сіти десять варіантів страти?
Цікавим також видався вибір фіналу, який є своєрідним випробуванням на оптимізм і віру в людство (у мене її немає, тому я вважаю, що закінчилось усе погано).
Якщо підсумувати, я не жалкую про прочитання, адже автору вдалося зацікавити мене кашмірською історію, де спочатку я проводила паралелі із сепаратистами, а потім зрозуміла, що це історія про інше - про край, який зажадали два сусіда з двох боків. Цілком зрозуміло, що мені як українці це усвідомлення розбило серце.
Мені дуже подобається багатошаровість цього роману, хоч і критики оцінюють описані в Європі події і життя Макса Офалса як “холодно декоративні”, на відміну від того як зображені події і герої в Кашмірі. По тому як просуваєшся по тексту, ці шари з'єднуються і доповнюють одне одного. Тут і про Другу Світову, і про війну за Кашмір, і про боротьбу релігій і, зрештою, про любов і ненависть. Загалом, більше про ненависть, яка поступово охоплює все і врешті стає безнадійною.
Цікаво спостерігати, як головні герої - закохані підлітки, яким спочатку навіть симпатизуєш,- перетворюються на монстрів. Але якщо до Буньї ще залишається співчуття, бо вона шукає пробачення, то трансформація Номана (клоун Шалімар) просто-таки лякаюча. Залишається лише визнати ту наполегливість, з якою він викидає з свого серця залишки людяності.
Втрачений рай - селище Пахчігам - поступово підточують прикрі події і зловісні пророцтва (мачічний реалізм тут дуже гармонійний). Культурні особливості регіону теж дуже цікава частина роману.
Найбільше в “Клоуні Шалімарі” мені подобається те, шо всі персонажі дуже об'ємні, навіть другорядні, всі так чи інакше впливають на сюжет. Хоча, до слова, тут практично немає кому симпатизувати.
В кінці постає багато-багато питань, автор буквально їх прописує, а фінал залишається відкритим. Книга точно спонукає до глибших рефлексій. Думаю, її не можна назвати життєствердною, але досвід, який з нею проживаєш, - унікальний.