Химерна повість (2025)
«Є речі, що мають лишатися під водою. Навіть якщо вода — це озеро біля старого дому»
Атмосферно, іронічно та дотепно. З присмаком міцного чаю й запахом грибів…
Невеличка історія Т. Кінгфішер — це не просто переспів Едгара А. По. Це наче замість того, щоб дивитись на відображення в озері, ви занурюєте руку в його глибини — й щось хапає вас у відповідь. Невідоме, незбагненне та моторошне.
«Те, що тривожить мерців» — це повість з вивіреною готичною атмосферою та дбайливою деконструкцією жанру. Тут усе наче знайоме — маєток над водою, дивні близнюки Ашери, занепад, що чіпляється до шкіри — але щось змінилося. Щось… виросло. З підземелля. З мікроспор. З війни.
Головний герой — Алекс Істон. Солдат, який пережив не один кривавий поєдинок і точно знає, як виглядає справжній жах. А ще він має добрячу іронію, вміння не панікувати і дуже конкретне ставлення до привидів: якщо ти дихаєш — ти не привид. І тебе дуже просто можна вбити.
Істон не з лякливих, він не киває пʼятами. Натомість розплутує химерний клубок таємниці проклятої родини Ашерів. Разом з міс Поттер, мікологинею з Британії, яка знає, що з грибами краще не жартувати. Бо в цій історії жах — не міфічна кара, а хижа, беземоційна еволюція. Природа, яка не розуміє моралі. Вона просто бездумно росте та вбиває. Всередину. В тебе.
Так, це горор. Але це ще й елегантна історія про межі раціонального, про жіночу суб’єктність, про науку, яка бореться з хтонню, і про страх, який не стільки паралізує, скільки змушує вдивлятись пильніше. Про те, що видається до біса жахливим, але збагнене наукою.
Якщо вам подобається, коли страх підкреслено логікою, а жах — це не темрява, а щось слизьке, червоне, з гіфами й запахом вогкої землі — читайте. Ця книга вас не лякає — вона досліджує ваші межі. А потім — грибком — проростає за них.
І пам’ятайте: іноді краще не тривожити те, що спить вночі.
І я після читання така сама до себе: тю, а де страшне? А де бридке? А де ото все, про що казали: не знаю, як тепер дивитися на гриби, як тепер дивитися на зайців?..
Взагалі мені сподобалось. Десь на 3.8… але округлимо до четвірочки. Гарно зроблене, концентроване, немає зайвого “розмазування” слів, все на своєму місці.
Мені сподобалась концепція “клятвенного солдата”. Це коли жінка, якій не подобається бути жінкою (гендер) або яка не бажає задовольняти соціальні очікування (родина, діти, боса-вагітні-на-кухні), або з інших причин (банально треба гроші), приходить до вербувальника і каже: “Я солдат”. І стає солдатом. Її належність до жіночої статі стирається. Солдату бриють голову, солдат отримує солдатську форму усередненого розміру. Солдат отримує власний займенник, який буде лише тільки у солдат - “ка”. І головний герой цих книг - Алекс Істон - це такий собі “ка”, який до 14 років був дівчиною, а потім пішов у солдати, бо треба було годувати родину.
Але це не воєнні пригоди клятвеного солдата Алекса Істона. Взагалі тема війни зачіпається побіжно, проте дуже влучно. За те, як написано, що війна - не дати, а місце, де ти є, і куди ти мимоволі постійно повертаєшся; за недугу “солдатське серце” - нині ПТСР та інші речі, можна заплющити очі на деякі недоліки. Але не на всі. Бо поряд з “солдатським серцем” було знецінення батьківщини і насмішка над нею “те, що ми виробляємо, самі не споживаємо, бо це бридота”, була туга за Парижем.
Я не зрозуміла, навіщо було чіпати “Будинок Ашерів” По. Взяти інші “декорації” - нічого не зміниться. А, можливо, стане навіть краще. Можливо навіть через алюзійність і натяки стало б більш привабливим. Мені часто згадувався Пратчетт, його подача, адже всі ми бачимо “Макбет” у “Віщих сестрах”, але не в лоба, натяками. Якоїсь такої невимушеної тонкості не вистачало. Аби ми не читали “Меделін Ашер”, “Родерік Ашер”, але бачили їх, хоч би їх звали Франсуаза або Віктор.
Ще не вистачило… солдатської лайки 🙂 або взагалі лайки. Все було доволі “прилизане”. Так, там де “в кадрі” були жінки, то Алекс, воєнний лікар Далтон і ординарець Алекса Агнус розмовляли пристойно. Але без жінок, між собою та ще й напідпитку? Або під час “внутрішнього монологу” Алекса жодних тобі “трясці” або що. Ні, де-інде були “сраки”, але… вони навіть не стільки були, скільки навпаки, не промовлялися вголос, а замінювались на щось пристойне, бо поряд була жінка.
Отже, сподобалося, але… Не вистачило якоїсь дрібки солі з перцем… чи паприки 🙂.
Третю частину читати буду.