Як же авторка вміє закохувати в країни. Після «Кохання та джелато» я додала до списку мрій поїсти джелато в Італії, а після цієї — з'явився новий пункт: побачити Ірландію на власні очі. У Дженни Еванс Велч настільки живі, атмосферні описи, що навіть дощі, вологі скелі й вузькі дороги викликають бажання негайно пакувати валіз
Книга читається на одному диханні. Ніщо не вибивається із загального настрою, тут усе гармонійно: ритм, гумор, події, герої. Ти ніби мандруєш поруч із ними — разом смієшся, сваришся, мовчиш і переживаєш ті самі моменти. І що особливо цінне — тобі дійсно цікаво. Герої не картонні й не надумані, а живі, з болем, втратами, помилками й надіям
А тепер про романтику. Це зовсім не той тип історії, де герої бачать одне одного — і одразу магія, поцілунки під дощем і доленосні зізнання. Ні. Тут усе тонко, органічно і поступово. Насамперед ця історія — про любов до близьких і до себе. А вже потім, дуже м’яко й невимушено, з’являється хімія між героями. Без надмірної пристрасті, зате щиро. І саме так, як це має бути в історіях, де романтична лінія не затінює все навколо, а лише додає теплот
І, звісно, наприкінці був такий момент, коли очі трохи зволожуються, і ти ловиш себе на думці: «Оце було сильно
«Кохання та удача» — це книжка, яку хочеться загорнути в обкладинку з написом «затишний вечір». У ній є і сміх, і затишок, і роздуми, і чарівність природи. Це ідеальна історія для тих, хто шукає щось легке, але не порожнє
Звісно, були побоювання, що продовження може виявитись слабшим і не захопити аж так, як історія про Ліну і Флоренцію. Ну, частково побоювання справдились. Бо постійно, читаючи, я ловила себе на думці, що книжка таки недотягує. Тут менше захопливих розслідувань і пошуків сімейних таємниць. Ірландія описана круто, але не закохала так нестямно, як атмосфера Флоренції, створена авторкою в попередній частині. І так було, доки я недочитала до останніх кількох десятків сторінок. І кінцівка, якщо й не виправила все, то відсотків на дев'яносто підняла для мене рівень книжки.
Хоча, звісно, я так критично ставлюсь, бо були надзвичайно високі очікування. Але історія все одно чудова. Пригоди підлітків, що втекли від батьків і від серйозних проблем у безтурботну, хаотичну, трохи дику, але класну подорож. І під час цієї автомандрівки копаються в собі, зцілюють серця і підтримують одне одного. Є добрий фірмовий гумор Дженни Велч, який мені дуже полюбився. Є цікавинки, є затишні моменти і трохи драми та інтриги. Є принцеса-воїтельниця Мев та Мати Мев (зрозумієте, коли прочитаєте). Тож, нічого жалітися, може це і не най-най-найкрутіша підліткова книжка, але читати її було приємно.