Локальна історія. Великдень #2 (2026)

«Локальна історія. Великдень #2 (2026)» — тематичний номер українського історичного журналу про Великдень як свято пам’яті, віри, дому, традиції та живого культурного досвіду. Це видання поєднує історичні розвідки, етнографічні сюжети, візуальні матеріали й сучасні свідчення, показуючи Великдень не лише як календарну подію, а як глибокий спосіб тримати зв’язок із родиною, землею, минулим і спільнотою навіть у час війни.

Журнал створено авторським колективом як цілісну подорож крізь українські великодні звичаї, обряди, святкову їжу, писанки, пам’ять, мистецтво й особисті переживання. Номер відкриває різні виміри свята: від фронтового досвіду військовослужбовця й редактора Володимира Семківа до давніх ритуалів, суперечок про дату Великодня, шевченківських вражень і роздумів Тараса Прохаська про сенс Христового Воскресіння.

Для кого ця книга — для читачів, які цікавляться українською історією, традиціями, етнографією, релігійною культурою, мистецтвом і родинною пам’яттю. Вона буде близькою тим, хто хоче краще зрозуміти, чому Великдень залишається одним із найважливіших свят українського календаря і як у ньому поєднуються давні звичаї, християнський сенс та сучасний досвід війни.

Чому варто прочитати цей номер: 

• номер пропонує цілісний погляд на Великдень через історію, етнографію, мистецтво й сучасні свідчення;
• матеріали охоплюють як давні обряди, так і досвід святкування під час війни;
• видання пояснює значення писанок, поминальних практик, риндзювання, христосування та інших традицій;
• історії про святковий стіл і побут роблять минуле відчутним, конкретним і близьким;
• роздуми про віру, пам’ять і Воскресіння додають номеру глибшого сенсового виміру;
• це видання допомагає зберегти й переосмислити українську великодню культуру в сучасному контексті.

«Локальна історія. Великдень #2 (2026)» — це видання для тих, хто хоче читати про Великдень не лише як про свято паски й писанки, а як про велику культурну історію українців. Номер запрошує придивитися до обрядів, страв, слів, образів і спогадів, у яких живе пам’ять поколінь, і відчути, що традиція залишається живою тоді, коли ми продовжуємо її розуміти, берегти й передавати далі.