Люби і дай померти. Джеймс Бонд, Beatles і британський характер

Як Beatles і фільми про Джеймса Бонда змінили британську культуру: шпигунські трилери і патлаті хлопці замість червоних мундирів і гармат

Одного жовтневого дня 1962 року у світ вийшов Love Me Do — дебютний альбом «Бітлз», і «Доктор Ноу» — перший фільм про Джеймса Бонда. Невдовзі «Бітлз» стали найвпливовішим гуртом в історії музики, а неперевершений агент 007 — найуспішнішим кіногероєм усіх часів. Ці новинки цілковито змінили музичну та кіноіндустрії й репутацію Британії у світі: зненацька замість червоних мундирів і гармат Англія почала штампувати шпигунські трилери і альбоми патлатих хлопців. Більшість країн могли тільки мріяти про перетворення культурного експорту на всесвітнє явище такого масштабу. А те, що постімперська Британія одночасно народила дві сенсації такого рівня — безпрецедентний випадок.

«Люби і дай померти» — це історія двох величезних культурних феноменів, що означили американські прагнення, фантазії та уявлення людей про самих себе. Джон Гіґґз назавжди змінить ваше уявлення про Beatles, Джеймса Бонда та трансатлантичну попкультуру: від першопричин ненависті Бонда до Beatles та чому Пол Маккартні так хотів бути агентом 007 і до історії Рінґо — завойовника дівчини Бонда.

Чому варто прочитати книжку «Люби і дай померти. Джеймс Бонд, Beatles і британський характер»?

• Культурна історія постімперської Британії;
• Творче авторське дослідження двох культурних ікон і того, як вони захопили уяву Британії та світу;
• Лабіринт крізь англійську ментальність, де вишколений агент Бонд змагається із самодіяльністю ліверпульських хлопчаків.

Про автора

Джон Гіґґз (John Higgs) — англійський письменник, прозаїк, журналіст, культуролог. Його твори опубліковані у вигляді романів (під псевдонімом JMR Higgs), біографій та праць з історії культури. Гіґґз пише зокрема про контркультуру 1960-х років, прикладом якої були такі письменники, художники та активісти, як Тімоті Лірі, Роберт Ентон Вілсон, Алан Мур та The KLF.

Цитати:

Через понурий погляд і амплуа бідолашного простака з таланту Рінґо як барабанщика кепкували. У 1980-х ходив жарт: «Хіба Рінґо найкращий барабанщик у світі? Та він навіть у Beatles не найкращий барабанщик!». Зараз такі рінґоненависницькі жарти вказують на належність до певної вікової групи. Музикантів і молодших шанувальників, які слухають, зокрема, його гру на барабанах у період між піснею «Tomorrow Never Knows» (1966) і альбомом Джона Леннона «Plastic Ono Band» (1970), такі жарти спантеличують. Поза сумнівом, Рінґо грає чудово. Корінь його майстерності — у майже самозреченні: барабанщик має служити пісні, а не утискати її. Він умів вигадувати абсолютно несподівані, але досконалі барабанні партії, що неабияк покращили пісні типу «Come Together» або «Rain». За словами Дейва Ґрола, колишнього барабанщика Nirvana і соліста Foo Fighters, «Рінґо був королем настрою». Д. Дж. Фонтана, легендарний барабанщик Елвіса Преслі, сказав, що «ніколи в житті не зустрічав такого чудового відчуття темпу, як у Рінґо»4 . У 2011-му журнал Rolling Stone присудив йому п’яте місце у рейтингу найкращих барабанщиків усіх часів. Жарти кінця ХХ століття нагадують: визнати, що така талановита людина могла вийти з такого району, як Дінґл, було непросто.

Бонд — це ескапістська фантазія заможної, але пораненої душі. Фантазія, змальована так живо, чесно і безсоромно, що вона пережила свого творця, почала жити власним життям і спізнала всесвітнього успіху. Бонд — це ескапізм і цілеспрямованість у людській подобі, але він темний, як усі ідоли. Бонд не такий, як інші британські герої — король Артур, Робін Гуд або Шерлок Голмс. Він зранений і всуціль зіпсований. Бонд творить добро лише тому, що така у нього робота. Якщо ж роботу прибрати, персонаж зламається. Рани творця невіддільні від персонажа, тож бодай спроба його виправити або визволити могла б зруйнувати чари.

Єн Флемінґ замовив позолочену друкарську машинку, коли ще писав перший роман, «Казино “Рояль”». Автор, який почав писати, щоб розбагатіти, зробив собі жест підтримки. Флемінґ не приховував, що пише «безсоромно, заради втіхи і грошей». Позолочена друкарська машинка, можна сказати, стала предтечею головного образу бондіани: красива оголена жінка на ліжку, вкрита золотом і геть нежива.

Інтерв’юер: Ви вже маєте плани на майбутнє? Які-небудь задуми? 

Джон: Не знаю… Можливо, більше зніматись у фільмах. Нам усім цього хотілося б, бо це дуже весело. Важко, але на зніманнях можна добряче пореготати. 

Інтерв’юер: А ви що скажете, Рінґо? 

Рінґо: Те саме. Обожнюю фільми. 

Пол: Знаєте, я думаю, ми всі хотіли б знятись… У доброму фільмі. Який ми всі вважали б добрим. І випускати добрі платівки. 

Джордж: Тобто цей ти не вважаєш добрим? 

Пол: Він непоганий. Сам розумієш, що я маю на увазі. 

Джон: Гірший за «Джеймса Бонда», так? 

Пол: Гірший за «Джеймса Бонда».