Але це вже третя історія, де протягом всієї історії головний герой неймовірно дратує – але в цьому щось є.
Мопасан змальовує Париж кінця XIX століття — місто блиску, брудних грошей і політичних інтриг, місто великих можливостей і великих потрясінь.
На фоні столиці розгортаєтсья історія головного героя Жорж Дюруа. Провінціала, солдата, колишнього «африканського легіонера», що приїздить підкорювати столицю без гроша у кишені.
Жорж приїздить у столицю з однією думкою: досягти успіху, а як – то вже справа третя.
Він – неймовірний бабій, пристосуванець і брехун. Він йде по трупах, маніпулює, зваблює, але досягає свого.
В Дюруа немає талантів, але є приваблива зовнішність і безпомильний інстинкт хижака, що дозволяє йому піднятись до найвищих щаблів паризького світу.
Мадлена Форестьє, Клотільда де Марель, ще кілька жінок падуть жертвою його тваринного магнетизму і великого цинізму.
Він спробує звабити навіть доньку своєї одруженої коханки, і в нього це теж вийде.
«Любий друг» - прекрасна історія про цинізм та аморальність, яка, як не гидко, але працює.
Степан Радченко у «Місті» Підмогильного, Яків Михайлюк з «Записок кирпатого Мефістофела» Винниченка – це все вони. Прекрасні і амбітні, вони готові на все для досягнення своєї мети.
Здається, саме з Дюруа Підмогильний «списав» свого Радченка, адже Підмогильний є перекладачем «Любого друга».
Дюруа, Михайлюк і Радченко – для мене три непокараних (анти)героя. Таких, що їм хочеться добряче заїхати по мордяці, вони дратують, бісять, але, в кінці-кінців, виграють.
Світ несправедливий – Мопасан з Винниченком і Підмогильним не дадуть збрехати.
Особливо вражає те, наскільки сучасно звучить роман. Світ газет, політичних інтриг і публічних образів дивовижно нагадує сьогоднішню реальність, де успіх часто залежить не від таланту, а від уміння бути корисним і привабливим. Мопасан не моралізує — він просто показує, як працює система, у якій переможцем стає найспритніший.
Після прочитання залишається відчуття холодної ясності. «Любий друг» не дає надії, але дає розуміння. Це роман, який змушує замислитися над тим, якою ціною досягається успіх і що насправді стоїть за блиском соціального тріумфу. Саме в цій чесності й полягає його сила.
Сам роман читала ще в школі, але, чесно кажучи, більшість стерлось із пам’яті (ну, минуло 16 років, не будемо вимагати неможливого). Перечитати захотілося з кількох причин: хотілося знову відчути атмосферу «старого Парижа», та й цікавість до перекладу Валеріана Підмогильного зробила свою справу. Кажуть, він надихнувся «Любим другом», коли писав «Місто». Не те щоб списав, але обидва твори мають спільну рису — головного героя, який, м’яко кажучи, не дуже симпатичний.
Жорж Дюруа — кар’єрист і маніпулятор. Йому не завадив брак освіти чи досвіду — достатньо було привабливої зовнішності, самовпевненості та готовності сказати чи зробити будь-що заради просування по кар’єрній драбині. Він спокійно використовує жінок, друзів, редакцію, систему — і майже не гризеться сумлінням. Натомість читач — ще й як.
Це той випадок, коли герой викликає огиду, але текст — захват. Мопассан пише легко, дотепно і дуже влучно. Його роман не застарів анітрохи: і сьогодні можна знайти не одного такого Дюруа, просто з інстаграмом і татуюванням замість вусів.
Я дуже задоволена, що повернулась до цього тексту вже з іншим багажем досвіду. «Любий друг» — книжка, яка провокує, нервує і змушує подумати, кого саме ми називаємо успішними. Рекомендую, особливо у прекрасному перекладі й не менш гарному оформленні.
Переклад цієї книги належить Валерʼяну Підмогильному, тому в Жоржі Дюруа добре вгадується прообраз Степана Радченка з його твору «Місто» - хоч вони й дуже схожі, та все ж язик не повертається назвати «Місто» копією, радше реверансом. Цікавий факт: Підмогильний називає розмінну монету шагом, а не копійкою абощо.
«Любий друг» - це та сама історія, коли тебе до кісток бісить головний герой, але ти безсилий проти бажання читати ще. Роман Мопассана, в першу чергу, про цинізм, але до Любого друга він це слово ні разу не використовує, обираючи натомість більш витончені способи показати його нице нутро. Як той павук, у пошуках поживи для просування в суспільстві, він користується жінками, а діставши з них всі соки - кидає їх, одразу ж шукаючи нову жертву. Подружньої вірності в книжці наче й не існує: ледь не всі персонажі комусь та й зраджують. Ніякої пристойності, одна розпуста!
Ця книжка ніби свято: Париж епохи fin de siècle неначе створений для літератури. Детальні описи всього і всіх створюють в голові таку картинку, наче ти дивишся фільм, а не читаєш. Підсумовуючи, ви точно зробите собі подарунок, вибравши цю книжку для читання.