Розповідь від першої особи про аутичну матір Санді, яка передає читачеві травму зі свого минулого та свій погляд на сьогодення. Читати її погляди несамовито, але водночас відбувається деяка ясність стосовно того, що в думках у таких людей.
Санді - одинока мати, яка живе зі своєю дочкою-підлітком Доллі в мальовничому Озерному краї північно-західної Англії. Вона не схожа на більшість людей. Вона має свої чудасії щодо того, що вона їсть і п’є. Вона покладається на книгу етикету, щоб дізнатися, як поводитись у соціальних ситуаціях, і живе за сицилійським фольклором. Більшість часу Санді працює в теплиці, насолоджуючись усамітненням і заспокійливою атмосферою. Її батьки померли, а її сестра Долорес трагічно загинула, тому дочка Доллі - її єдина сім’я, але навіть вона починає втомлюватися від дивацтва своєї матері. Їхній світ перевертається з появою нової сусідки. Віта - все, чого немає в Санді - гучна, жвава, шикарно виглядає та трішки загадкова. Попри свої відмінності, дві жінки насолоджуються суспільством одна одної. Коли Віта та її чоловік Ролло запрошують Санді та Доллі на вечерю у п’ятницю ввечері, між ними зароджується дружба. Але Доллі починає проводити все більше часу зі своїми новими сусідами, і Сандей відчуває, що вона не має права голосу в тому, куди все рухається…
Історія написана майстерно й у неприкрашеній прозі, яка має свій стиль. Зворушливо про материнство та її глибини. А ще, правдивість роману додає той факт, що сама авторка має аутизм. І це не лише надає розповіді справжній голос, а й сприяє відходу від стереотипних зображень персонажів з обмеженими можливостями.
Книга не насичена подіями та динамікою. А ще мене особисто дуже втомлювали повторення. Оці щотижневі вечері з Вітою та Ролло, які слідують шаблону. Постійна фонетична вимова, що імітує акцент Віти. Це дуже виснажувало і чесно, не тримало мою увагу на історії. Однак, я розумію, що це повторення доречно для оповідача даної історії.
Сумна, але відверта книга, яка змушує подивитися на світ іншим поглядом. Найперше, що спадає на думку: скільки особливих людей серед нас, яких ми не помічаємо, а помітивши - ігноруємо. Ми навіть на йоту не відчуваємо того як же живеться людям із аутизмом, і як суспільство ставиться до них із нерозумінням, як воно тримається відчужено і не приймає особливих людей у своє оточення.
Дитинство головної героїні Санді проходило у 80-х, коли про синдром аутизму було мало що відомо. Навіть батьки не знали про це, і мама завжди вважала, що дивна поведінка доньки - всього навсьго властивість її повипендрюватися.
Тепер Санді - доросла жінка, проживає у власному будинку із 16-літньою донькою Доллі. На перший погляд нічого непомітного, але аутизм Санді ззовні проявляється "гальмуванням" під час спілкування: їй необхідно певний час обдумати сказане співрозмовником, підібрати в думках тактовну відповідь, сформувати її ретельно, а вже потім її видати. І доньку дуже дратують особливості матері... ще гірше - вона її соромиться.
Санді не отримувала любові від батьків, так і за життя не навчилася проявляти її. Скупа у своїх почуттях, та все ж глибоко в душі вона дуже любить свою доньку, та важко відпускає її у доросле життя.
Звісно, які б хиби не допускала Санді, але у процесі читання до головної героїні відчуватимеш лише глибоку емпатію. А напротивагу цьому - всі "нормальні" персонажі книги сприйматимуться лише цинічними егоїстами.
"Я зрозуміла: вогонь ховається у маленьких пташиних серцях і терпляче там чекає... він схожий на світло, але пече. Це полум'я, яке розпалюють твої близькі та кохані, коли хочуть чогось, чого не хочеш ти. І коли вони домагаються бажаного, тобі може бути боляче. Це ненавмисно, і не назавжди, але тобі болітиме так, ніби це саме навмисно і саме назавжди"
Не зневажати (ані вголос, ані в думках), а пізнавати й сприймати людину такою як вона є.
Цікаво було зазирнути у внутрішній світ героїні, книга написано легко, тут є напруження й гумор, майже детективна лінія і багато любові одного пташино серця….