Авторка в деталях змальовує про життя і побут в Маріуполі після початку повномасштабного вторгнення. Про те, що з вулиць зникли діти, а найстійкішими виявились собачники. Про те, що бомби влучали в будинки, а дитячі майданчики вистояли. Про те, що люди співали в підвалах заради дітей. Про те, що авторка перестала здригатися від голосних звуків тільки через місяць після виїзду.
Про окупантів: “Ми для них — чоловічки у компʼютерній грі.”
Про те, як сусіди об’єднувались: “Мерзенний карлик примудрився обʼєднати всіх. Він досяг приголомшливих результатів лише за чотири дні. Люди відчули себе абсолютно єдиною нацією”
Про те, що не маріупольцям не зрозуміти відчуття маріупольців і тугу по місту, якого вже немає: “Як я можу пояснити їй страх? Жах утрат, тугу за знищеним містом: за мертвими висотками, за вбитими близькими, за холодним похмурим підвалом, у якому зі мною були мої маленькі племінники? Як це можна розповісти за пʼять хвилин? Як пояснити, що ми — маріупольці — інші? Ми хочемо назад у місто, якого вже немає. Хіба це може зрозуміти не маріуполець?”
Про те, що щастя було поруч: Виявляється, жити треба лише сьогодні. Загадувати на завтра — неймовірна розкіш. І все чудово не тоді, коли ти маєш крутий телефон, поїхав на шикарний курорт або купив нову квартиру. Виявляється, усе це теж нічого не важить. Як і кількість грошей, похвала на роботі та кількість лайків у ФБ.
Мабуть, треба було здогадатися раніше. І просто жити.
Насолоджуватися кожним днем, кожною секундою. Тишею і безпекою. Але завжди щось було потрібне, щось не влаштовувало, щось не подобалося. Хотілося більшого. Хотілося бездоганного щастя. Виявляється, воно було. Лише кілька днів тому”
Надія Сухорукова — журналістка та телеведуча, що розповідала про життя рідного Маріуполя в авторській програмі.
Це — її щоденники, які вона писала з початку повномасштабного вторгнення. Про перші атаки, вибухи. Про те, як її рідне місто щодня, крок за кроком, розривали на шматки. Знищували до останньої цеглинки.
Ця книга зробить вам боляче. Й не один раз.
Люди змушені були жити без води, світла, зв'язку. Коли всю їжу заливами оцтом, щоб не чутно було смороду тухлятини. Коли кожні 15 хвилин місто накривали вибухи авіабомб та артилерії...
Але тут і про життя. Про взаємодопомогу. Коли весь будинок — як одна родина. Всі діляться останнім. Коли виводиш собаку надвір і прибираєш за нею під вибухи снарядів, щоб рідне місто залишалося чистим.
Коли діти дорослішають за декілька днів. Коли страх вбиває...
Розумію, що не всі зараз готові таке читати. Але такі книги мають видаватися. Бажано, щоб і за кордоном. Щоб ніхто не забув, що зробив ворог з домівками тисяч людей. Скільки людей втратили своїх близьких...