Відгуки і рецензії читачів
29.10.2025
Я вже читала кілька оповідань Олекси Стороженка — “Межигірський дід”, “Закоханий чорт”, тож і від “Марка Проклятого” очікувала схожого: містичної, готичної, козацької легенди. Тим паче, що оформлення від “Стилет і стилос” саме до цього налаштовувало: стильна чорна палітурка, барокова графіка, атмосферні ілюстрації — усе обіцяло добрий український dark folk.
Повість справді побудована на народних легендах про проклятого козака Марка, який ходив по пеклу й ганяв чортів. Але Стороженко цей образ помітно перекроїв, не без ідеологічного присмаку. Історія, що могла б бути глибокою містичною притчею про гріх і спокуту, місцями перетворюється на повчання в дусі православного єдинства та розпалювання ненависті до поляків і євреїв. Розумію, що оцінювати текст XIX століття за сучасними мірками не зовсім коректно, але мушу зізнатися: деякі моменти відверто тригерили. Тому наполегливо раджу не пропускати передмову — вона допомагає підійти до прочитання з правильним контекстом і очікуваннями.
Марко в цій повісті — не головний герой, а наче тінь, що зрідка виринає з темряви, тягнучи за собою важку торбу гріхів. На високій могилі він зустрічає козака Кобзу й ділиться з ним своєю історією — про гріх, кару й нескінченну спокуту: помирати щосуботи і воскресати щонеділі.
“До того урем’я, поки не втихомирились биться запорожці з ляхами та з татарвою, бідолаха Марко появлявся з перегодом і заздалегідь у тих місцях, де воювало і билось Запорозьке військо.”
Оповідь дуже нерівномірна: починається як горор, переходить у історично-пригодницький роман із виразним пропагандистським ухилом, а завершується розділами, які дописував анонімний автор за нотатками Стороженка. Тож що маємо, те маємо, але заперечити, що це колоритна, фольклорно насичена історія, годі.
Повість справді побудована на народних легендах про проклятого козака Марка, який ходив по пеклу й ганяв чортів. Але Стороженко цей образ помітно перекроїв, не без ідеологічного присмаку. Історія, що могла б бути глибокою містичною притчею про гріх і спокуту, місцями перетворюється на повчання в дусі православного єдинства та розпалювання ненависті до поляків і євреїв. Розумію, що оцінювати текст XIX століття за сучасними мірками не зовсім коректно, але мушу зізнатися: деякі моменти відверто тригерили. Тому наполегливо раджу не пропускати передмову — вона допомагає підійти до прочитання з правильним контекстом і очікуваннями.
Марко в цій повісті — не головний герой, а наче тінь, що зрідка виринає з темряви, тягнучи за собою важку торбу гріхів. На високій могилі він зустрічає козака Кобзу й ділиться з ним своєю історією — про гріх, кару й нескінченну спокуту: помирати щосуботи і воскресати щонеділі.
“До того урем’я, поки не втихомирились биться запорожці з ляхами та з татарвою, бідолаха Марко появлявся з перегодом і заздалегідь у тих місцях, де воювало і билось Запорозьке військо.”
Оповідь дуже нерівномірна: починається як горор, переходить у історично-пригодницький роман із виразним пропагандистським ухилом, а завершується розділами, які дописував анонімний автор за нотатками Стороженка. Тож що маємо, те маємо, але заперечити, що це колоритна, фольклорно насичена історія, годі.
02.01.2025
Повертаючись із Запорозької Січі до власного дому, молодий козак Кобза зустрічає на своєму шляху дивного чоловіка. Йому не місце на сій землі. Його не приймає й саме Пекло. Його на віки вічні прокляв власний батько, а у торбі, як моторошне нагадування про найтяжчі гріхи, він носить відрубані голови рідної неньки та сестри. Його проклята рука у хвилині люті підняла криваву шаблю на найсвятіше. І ймення йому Марко Проклятий…
«Марко Проклятий» Олекси Стороженка – це досить типовий образ архетипного «вічного блукальця» (згадаймо хоча б, Агасфера – Вічного Жида, героя середньовічного християнського фольклору, легенда про якого почала ширитися Європою у ХІІІ ст., що зневажив (штовхнув) Ісуса на його хресній дорозі на Голгофу), який увібрав у себе кращі зразки українського фольклору, демонології та козацького міту. Химерна історія Проклятого потроху переростає у криваве протистояння приниженого православного селянства та козаків з лютою католицькою шляхтою у добу Хмельниччини. Кожна наступна сторінка просякнута ненавистю, смертю та ріками крові.
Примітно, що крім історичних діячів, як Богдан Хмельницький, Єремія Вишневецький та декількох представників польської і української шляхти, автор доволі вільно описує постать Максима Кривоноса, приписавши йому надмірну жорстокість та демонічну натуру. Вже й не кажучи, що інший невідомий автор (на жаль, частину оповіді Стороженка втрачено назавжди, а останній розділ дописаний іншим анонімним автором – з поспіхом, дуже спрощено та з меншою майстерністю і хистом) «дещо помиляється» з версією про смерть лисянського полковника, не сказавши ні слова про облогу Замостя, чуму чи смертельну рану (історики теж тут неоднозначні з відповіддю) – списуючи це все на химерне втручання Марка Проклятого.
Однак, попри незавершеність твору, оповідь вдалася досить нерівномірною. Чудові перші «готичні розділи» змінюються історичною сюжетною лінією, яка, ненав’язливо, але підступно та виважено, кидає читача на слизьку стежку ідеї «святої православної єдності» та «воління Царя Східного».
Антикатолицький та антипольський наратив оповіді досить природно та виважено вплітається в історичну епоху початку повстання Хмельницького, однак не «братське підморгування» автора у сторону московитів, що особливо триґерить сьогодні у розпал апогею оскаженіння нашого східного сусіда.
Нічого й дивно, якщо ви спершу ознайомитеся з передмовою до видання від Діани Андрієвської (хочу й відзначити чудове оформлення та ілюстрації від Ігоря Дунця), адже Олекса Стороженко, який походив з давнього козацького роду, являвся російським унтер-офіцером з дворянським титулом та непоганим маєтком за вірну службу.
При тому, Стороженко долучився до жорстокого придушення Польського повстання, отримавши за це свою першу бойову нагороду. На жаль, маленька «малоросійська душа» Стороженка погубила чудовий задум та оригінальну готичну козацьку історію. І у вас не закрадається дивне запитання: хто ж тоді насправді проклятий – Марко чи сам письменник?!
«Марко Проклятий» Олекси Стороженка – це досить типовий образ архетипного «вічного блукальця» (згадаймо хоча б, Агасфера – Вічного Жида, героя середньовічного християнського фольклору, легенда про якого почала ширитися Європою у ХІІІ ст., що зневажив (штовхнув) Ісуса на його хресній дорозі на Голгофу), який увібрав у себе кращі зразки українського фольклору, демонології та козацького міту. Химерна історія Проклятого потроху переростає у криваве протистояння приниженого православного селянства та козаків з лютою католицькою шляхтою у добу Хмельниччини. Кожна наступна сторінка просякнута ненавистю, смертю та ріками крові.
Примітно, що крім історичних діячів, як Богдан Хмельницький, Єремія Вишневецький та декількох представників польської і української шляхти, автор доволі вільно описує постать Максима Кривоноса, приписавши йому надмірну жорстокість та демонічну натуру. Вже й не кажучи, що інший невідомий автор (на жаль, частину оповіді Стороженка втрачено назавжди, а останній розділ дописаний іншим анонімним автором – з поспіхом, дуже спрощено та з меншою майстерністю і хистом) «дещо помиляється» з версією про смерть лисянського полковника, не сказавши ні слова про облогу Замостя, чуму чи смертельну рану (історики теж тут неоднозначні з відповіддю) – списуючи це все на химерне втручання Марка Проклятого.
Однак, попри незавершеність твору, оповідь вдалася досить нерівномірною. Чудові перші «готичні розділи» змінюються історичною сюжетною лінією, яка, ненав’язливо, але підступно та виважено, кидає читача на слизьку стежку ідеї «святої православної єдності» та «воління Царя Східного».
Антикатолицький та антипольський наратив оповіді досить природно та виважено вплітається в історичну епоху початку повстання Хмельницького, однак не «братське підморгування» автора у сторону московитів, що особливо триґерить сьогодні у розпал апогею оскаженіння нашого східного сусіда.
Нічого й дивно, якщо ви спершу ознайомитеся з передмовою до видання від Діани Андрієвської (хочу й відзначити чудове оформлення та ілюстрації від Ігоря Дунця), адже Олекса Стороженко, який походив з давнього козацького роду, являвся російським унтер-офіцером з дворянським титулом та непоганим маєтком за вірну службу.
При тому, Стороженко долучився до жорстокого придушення Польського повстання, отримавши за це свою першу бойову нагороду. На жаль, маленька «малоросійська душа» Стороженка погубила чудовий задум та оригінальну готичну козацьку історію. І у вас не закрадається дивне запитання: хто ж тоді насправді проклятий – Марко чи сам письменник?!