Марсіанські хроніки

"Добре, коли людина знову знаходить у собі здатність дивуватися, - сказав один філософ. - А з початком космічних подорожей усі ми стали дітьми."

Уявімо, що на Марсі є все ж таки життя. І вологі фантазії Ілона Маска, здійснились, людство за 50 років (книга опублікована у 1950 році) прогресувало настільки швидко, що в альтернативному майбутньому 1999 році, земляни здійснюють першу експедицію на Марс. Яким буде цей перший контакт з позаземними представниками? Чи знайде людство спільну мову з інопланетною расою? Як обоє зі сторін себе поведуть?
Рей Бредбері на ці питання дає навіть не один варіант. Адже експедицій було аж чотири. В кожній із них свій варіант розвитку подій першого контакту.

Марсіанські хроніки - це гуманітарна, соціальна фантастика, вона не обтяжена науковими термінами, акцент робиться за взаємодію людей з іншопланетним середовищем та його представниками.

Марс постає надто ідеалізованим, тут ідеальні умови прожиття, схожі на американський захід. Та, напевно не було в автора завдання з наукового погляду відобразити природні умови планети. Марс, тут вибраний, скоріше за все, бо він найближче розташований до Землі, і тому читачу, було б простіше уявляти його, ніж скажімо якусь далеку планету з прийнятними умовами для життя. Марс образно, в книзі фігурує, як космічна Земля обітована. Як свого часу для перших пілігримів з Європи - стали безкрайні простори Північної Америки.
Бредбері, проводить паралель між освоєнням північноамериканського дикого Заходу та гіпотетичним освоєнням Марсу. Аборигени - марсіани, високорозвинена цивілізація, яка існує набагато довше людства. Марсіани - не хочуть приймати землян. Про це свідчить три перші експедиції. У першій, це був ревнивий жест, марсіанина, щодо своєї дружини, яка хотіла побачити перших землян. У другому - землян прийняли за божевільних, не повіривши у те, що вони з планети Земля. У третьому, марсіани володіючи невідомими для людства здібностями, серед яких є телепатія, ілюзія, гіпноз, прийняття інших форм себе та зміна навколишнього середовища, відтворили рідні міста землян, та їх рідні, щоб заманити в пастку. Отож, марсіани постають, як дещо вища форма життя, довершена, яка набагато обізнана з духовними, релігійними, фізичними практиками, та володіє технологіями надбанням цілих тисячоліть в порівнянні з землянами. Проте, під тиском експедицій землян, через контакти з ними, марсіани масово вимирають, через занесені на планету віруси, так само як на Землі свого часу, гинули масово індіанці, від занесених хвороб європейцями. Залишаючи величні мертві міста - залишки могутньої цивілізації, з її нерозкритими таємницями.
І тут виходить на авансцену питання філософії, етики та гуманізму. Людство, приходячи на нові землі, стирають нації, народи, цивілізацію, їх культуру будуючи свою модель цивілізації. Цю проблему усвідомлює Спендер, член четвертої експедиції капітана Вайлдера. Доторкнувшись до культури марсіан, він усвідомлює наскільки це велична цивілізація, та спробує захистити їх надбання. В розмові з Чероком, членом екіпажу, він говорить - ти ж мене повинен зрозуміти, натякаючи на його індіанське коріння та схожі долі індіанців та марсіан. Розуміє Спендера та капітан Вайлдер, та нічого він уже змінити не може. Експансія землян триватиме.

Сама колонізація показана автором, як спроба скопіювати всю масову американську культуру та перенести її на Марс. Новий Нью-Йорк, нові магістралі, нові закусочні, попкорн і кінотеатри. Все те що любила Америка в 50-х. Кола, пиво, та купа сміття. Таким чином, земляни вчергове когось знищують та стирають з лиця Землі те що було до них.

Іронічно, що на самій Землі, розпочинається атомна війна, що фактично знищує планету у довготривалій війні. І перші поселенці покидають Марс, так його до кінця не освоївши, заливши по собі нові мертві міста, тепер уже землян. Закінчується все це оповіданням Пікнік, що триватиме мільйон років. Коли наче Адам та Єва прибувають дві сім'ї в пошуках свого Едему...

"Марсіани були там - у каналі - відбиті у воді. Тімоті, Майкл, Роберт, мама й тато."

Дивно, я ці оповідання читав у збірці 100 оповідань все літо наче день один, і вони були потасовані між іншими наче карти в колоді. Тому хоч тема однакова про Марс, але звести їх в одне ціле не виходило. Адже в кожному оповіданні були різні варіації, щодо першого контакту землян з марсіанами. А тут, все вибудувано хронологічно, послідовно, і ці наче окремі оповідання, справді одна цілісна історія - під назвою Марсіанські хроніки. Це дещо наївна книга, космічні казки можна і так сказати. В такій художній формі, Рей Бредбері хотів нам показати свої футуристичні візії, щодо освоєння людством безмежного космосу та першого контакту з позаземним розумом.

Марсіанські хроніки Рея Бредбері нагадали стару добру фантастику, Станіслава Лема, Кліфорда Сімака, оповідання Філіпа К. Діка. Де головним є питання, чи готова людина вирушати до далеких зірок? Чи вона достойна того, щоб починати експансію інших світів? Що вона може туди принести? Та головне, хто така власне - людина.

Рей Бредбері - це класика світової фантастики. А особисто для мене він став особливим автором, бо саме з нього і саме з "Марсіанських хронік" і почалося моє знайомство з цим жанром ще у дитинстві. Обожнюю його. Його твори містять в собі і смуток, і надію, великий філософський підтекст навіть у коротких і, здавалося б, таких простих оповіданнях. Прочитавши їх раз, вже ніколи не забудеш.
"Марсіанські хроніки" не дарма вивчають у школі. В кожному оповіданні є свій сенс, але зрештою всі вони об'єднані одним - природою людини, її наполегливістю, жортокістю, прагненням до знань і прагненням до завоювань. Бредбері показує нам Марс у різні епохи його існування, як до колонізації людей, так і після. Ми бачимо Марс заселеним самим марсіанами, бачимо його мертвим, і бачимо його заселеним вже людьми. На прикладі Марсу Бредбері показує нам свої думки про долю нашої власної планети, якщо ми не припинемо війни і не почнемо про неї піклуватися. Бредбері сміливо говорить через свої оповідання про спустошену ядерною війною і покинуту Землю, і про знищення людьми цілої цивілізації Марсу через ксенофобію, принесені людьми хвороби.
Взагалі, дуже дивно читати Бредбері вже зараз і розуміти, що майбутнє, яке він описував в своїх творах вже настало. Дивно і тривожно, якщо згадати останні рядки його оповідання "Буде ласкавий дощ..." : «Сьогодні 5 серпня 2026 року, сьогодні 5 серпня 2026 року…».