Мертва Віта

Віта дістала блокнот із наплічника і, подумки сміючись, написала: «План на життя». Скривилася. Яке в біса життя? По-хорошому — бодай на місяць скласти. Перекреслила й виправила на «План, як не вмирати» та додала три знаки питання. Це вже можна вважати оптимізмом?

Світ, у якому живе Віта – суцільна нудна рутина: зміни за касою, гуртожиток із тонкими стінами й нестерпними сусідами, м’ятні льодяники і…смерті. Щомісяця вона помирає, щоби зранку знову повернутися до життя: щоправда, без частини спогадів і без жодних уявлень про те, що робити далі. Забуття і смерть вже майже стали для неї звичними, та коли за дивних обставин починають гинути люди, яких Віта лиш встигла назвати знайомими, вона усвідомлює, що хтось заганяє її у пастку. І вона відчуває його присутність. Він знає все про неї. Він вже зовсім поруч.

До уваги читача: твір містить описи відвертих сцен, сцени сексуального та фізичного насилля, сцени із описами смертей, ненормативну лексику, сцени вживання алкоголю та тютюнопаління.

Чому варто прочитати книжку «Мертва Віта»?

• Захоплюючий трилер з елементами містики, де головна героїня помирає безліч разів і щоразу повертається до життя без частини власних спогадів;
• Занурює в атмосферу похмурого Києва, де на позір знайомі і привітні вулички Солом’янки, приховують загадкові злочини і тих, чиїми руками вони здійснюються;
• Сюжет розгортається у двох часових лініях, а оповідь ведеться від третьої ненадійної особи з позиції декількох ключових персонажів — але на всіх них тільки одна правда.

Про авторку

Анна Стаднік — письменниця і видавнича менеджерка. Авторка численних містичних та фентезійних оповідань, опублікованих, зокрема, у збірках «Місто Спогадів» (2021) та «Хроніки уламків» (2022). Її дебютний роман — пригодницький стімпанк «Свій чужий» — побачив світ у 2024 році. 

За освітою Анна — провізорка (недолікарка і перефармацевтка, як сама жартує), тож від її текстів неодмінно чекайте натуралістичних сцен. Також цікавиться езотерикою і знає, як насправді на нас впливає ретроградний Меркурій та чим особливий кожний місячний день. Не дивно, що у такому колі інтересів прилаштувалися ще й космос і ботаніка, а довершує список численних хобі — вивчення кримськотатарської мови.

Цитати:

Віта дістала блокнот із наплічника і, подумки сміючись, написала: «План на життя». Скривилася. Яке в біса життя? По-хорошому — бодай на місяць скласти. Перекреслила й виправила на «План, як не вмирати» та додала три знаки питання. Це вже можна вважати оптимізмом?

Щодня він залишав свою халупу в сталінці на Уманській з полегшенням. Помешкання шукав терміново, бюджет мав обмежений, тож однокімнатку з чеською стінкою та засмальцьованими кахлями на кухні взяв без попереднього огляду. Про що пожалкував трохи згодом, коли вночі відчув на лобі двох тарганів. Таке сусідство його дратувало. Вимушений переїзд гнітив, хоч і була в тому лише одна мета — знайти біляву сучку, через яку його ідеальне, так ретельно вибудуване життя пішло коту під хвіст. 

Убити він її збирався далеко звідси, у глушині за містом. Власне, там, де першого разу не вдалося. Вважав це гарним завершенням невдалого ритуалу. Галявина за диким ліском, куди хіба кріль забреде, давно зачекалася. Там її криків, стогонів, прохань і вмовлянь ніхто не почує. А труп він під каменем зариє. Від здогадки, що могилу заздалегідь треба підготувати, тяжко зітхнув. Мерзлу землю, лопатою... Хіба підгадати теплі дні. 

Батьки самі винні. Вони могли поділитися з донькою, вручивши їй не просто конверт заначки, а буквально квиток у щасливе життя. Сповнене перспектив і можливостей. Та Віта наштрикнулася на заперечення обох. Про те, щоб відпустити Віту до Києва у пошуках кращої долі, й слухати не бажали. «Хочеш у Київ, Вітко? То пороби тут сама, назбирай і їдь. Якраз літо на носі, город хто з мамкою сапатиме? Хто підв’яже помідори, поллє огірки й кабаки, повибирає картоплю? Хто курям носитиме, і кролям?»

Дивне відчуття — співчуття. Недоступне тепер для нього. Він помалу позбувався його з кожною жертвою. Чи раніше, коли нарешті почав отримувати справді бажане, пручи по головах конкурентів. Чи ще раніше, коли спостерігав за передсмертними батьковими корчами й тішився, тішився.