Відгуки і рецензії читачів
10.11.2025
Я не люблю коротку прозу і читаю її вкрай рідко. Якщо брати збірку вцілому, її післясмак – це зв’язок із своїм корінням, з пращурами, славними часами козаків та їх звитягою, занурення в наш етнос, традиції, культуру. Кожне оповідання має посил до вічних тем: боротьба добра і зла, підлості та доброчесності, доблесть та звитяга, зрада та підступ. Коротесенькі жартівливі оповідання були ну занадто прості і нецікаві мені. Сподобалось “Матусине благословення» - сила материної любові, як оберіг на все життя. Віра в силу пращурів, зв’язок з їх духом через міць величного дуба, пророщеного з маленького жолудя.
«Кіндрат Бубненко-Швидкий» - туга за часами козаччини: історія, що ж стається і як живуть козаки в літах. Старий дід-козак, що втратив всю родину – вирізали ляхи, але дожив до глибокої старості і дуже любив людей та веселі оповідки. Людина з великим серцем, відвагою та любов’ю до своєї землі.
Ну, а мій топ, це «Марко Проклятий»! У мене волосся дибки ставало, коли я читала, за що ж був проклятий цей Марко! Людина-звір, нелюд, що наробив горя на десятки життів, забирав життя без докорів совісті, вбивав жорстоко і безжалісно. Син, проклятий батьками, проклята душа, яку не приймає не лише земля, а навіть пекло. Дух, що приречений носити в торбині свої найстрашніші гріхи, душа, що має спокутувати свої гріхи довго і тяжко, покаятись і робити добро не в благо собі, а заради інших. І десятиліттями Марко блукає світом, допомагаючи іншим, і благаючи про прощення. Та сила вчиненого зла завелика і постійно нагадує про себе, щою Марко ні на хвилину не забував силу свого злого начала. Тому приречений Марко вікувати з вчиненим злом за плечима, чекаючи на спокуту. Дуже раджу це оповідання - проймає своїм жахом на що здатні люди та силою їх спокути. Злий дух, що ходить серед нас, чорна безодня зла, що прагне віднайти свій спокій.
Якщо читаєте коротку прозу – раджу. Гарна мова, живі яскраві образи, наш фольклор та традиції, культура, пісні, традиції.
«Кіндрат Бубненко-Швидкий» - туга за часами козаччини: історія, що ж стається і як живуть козаки в літах. Старий дід-козак, що втратив всю родину – вирізали ляхи, але дожив до глибокої старості і дуже любив людей та веселі оповідки. Людина з великим серцем, відвагою та любов’ю до своєї землі.
Ну, а мій топ, це «Марко Проклятий»! У мене волосся дибки ставало, коли я читала, за що ж був проклятий цей Марко! Людина-звір, нелюд, що наробив горя на десятки життів, забирав життя без докорів совісті, вбивав жорстоко і безжалісно. Син, проклятий батьками, проклята душа, яку не приймає не лише земля, а навіть пекло. Дух, що приречений носити в торбині свої найстрашніші гріхи, душа, що має спокутувати свої гріхи довго і тяжко, покаятись і робити добро не в благо собі, а заради інших. І десятиліттями Марко блукає світом, допомагаючи іншим, і благаючи про прощення. Та сила вчиненого зла завелика і постійно нагадує про себе, щою Марко ні на хвилину не забував силу свого злого начала. Тому приречений Марко вікувати з вчиненим злом за плечима, чекаючи на спокуту. Дуже раджу це оповідання - проймає своїм жахом на що здатні люди та силою їх спокути. Злий дух, що ходить серед нас, чорна безодня зла, що прагне віднайти свій спокій.
Якщо читаєте коротку прозу – раджу. Гарна мова, живі яскраві образи, наш фольклор та традиції, культура, пісні, традиції.
02.01.2025
Козацькі часи минули, але не слава по них.
І кожна оповідка та історія Олекси Стороженка у збірці видраних творів «Межигірський дід» тому свідчення. На надзвичайно багатому матеріалі, з колоритними персонажами та неймовірно соковитою мовою автор творить цілий «Козацький всесвіт», який один кривавим підписом російської імператриці мала поглинути темрява і забуття.
Історії Олекса Стороженка дещо наївні, проте поетичні, приправлені щирою любов’ю до старовини й глибокою пошаною до Козаччини («Матусине благословення», «Суджена» та «Споминки»). В оповідках яскраво відтворене традиційне життя козацької повсякденності: із зимівниками, пасіками, промислами, святами та бувальщиною. Поряд із цим, автор часто згадує про роки Хмельниччини, Гайдамаччини та «шведської пожоги» (Північної війни).
Іноді вони криваві та оповиті люттю до ворога: ляхів і бусурманів («Дорош», «Марко Проклятий), з дрібкою іронії до місцевих «божих людей» («Не в добрий час», «Кіндрат Бубенко-Швидкий») та відром сарказму до московського чиновництва та гнилої системи доведеної до абсурду («Вуси», «Споминки»).
Особливо пригадується історія про запорожця Микиту Леонтійовича Коржа, який прибув до імперської столиці з «прошенієм» зареєструвати хутір Михайліку. Так не витримавши тижневої бюрократичної тяганини колишній січовик жартома ледь не викрав «цар-пушку», яку планував заховати у своїй кишені, за що загримів до в’язниці.
Кумедна ситуація повернулася для кмітливого героя все ж таки на добро, але читач чудово розуміє абсурдність пригоди та тупоголовість московської адміністрації. При тому, Стороженко постійно використовує слово «москаль» та завжди позначає окремішність обох народів. І про якесь вигадане і примарне «братерство» й мови не може бути.
І навіть Нечиста сила постає в оповідках Стороженка як «побратим по нещастю» з якої насміхаються і можуть обвести навколо пальця («Жонатий чорт»). А історія про «Вічного блукальця», покараного за гріхи «Марка Проклятого» – це чи не найкращий зразок готичної козацької літератури.
Проте Стороженка важко пробачити дві погрішності: незавершеність «Марка Проклятого» та «малоросійську душу» самого автора. І хоча історію українського «Вічного блукальця» сяк-так довелося завершити іншому автору, то відданість «російському царату» Стороженка неможливо викреслити.
На жаль, козацькі корені письменника «прижилися» на московському ґрунті військового та дворянина. Хоча, безмежна туга за козацькими часами в автора ледь не в кожному рядку...
І кожна оповідка та історія Олекси Стороженка у збірці видраних творів «Межигірський дід» тому свідчення. На надзвичайно багатому матеріалі, з колоритними персонажами та неймовірно соковитою мовою автор творить цілий «Козацький всесвіт», який один кривавим підписом російської імператриці мала поглинути темрява і забуття.
Історії Олекса Стороженка дещо наївні, проте поетичні, приправлені щирою любов’ю до старовини й глибокою пошаною до Козаччини («Матусине благословення», «Суджена» та «Споминки»). В оповідках яскраво відтворене традиційне життя козацької повсякденності: із зимівниками, пасіками, промислами, святами та бувальщиною. Поряд із цим, автор часто згадує про роки Хмельниччини, Гайдамаччини та «шведської пожоги» (Північної війни).
Іноді вони криваві та оповиті люттю до ворога: ляхів і бусурманів («Дорош», «Марко Проклятий), з дрібкою іронії до місцевих «божих людей» («Не в добрий час», «Кіндрат Бубенко-Швидкий») та відром сарказму до московського чиновництва та гнилої системи доведеної до абсурду («Вуси», «Споминки»).
Особливо пригадується історія про запорожця Микиту Леонтійовича Коржа, який прибув до імперської столиці з «прошенієм» зареєструвати хутір Михайліку. Так не витримавши тижневої бюрократичної тяганини колишній січовик жартома ледь не викрав «цар-пушку», яку планував заховати у своїй кишені, за що загримів до в’язниці.
Кумедна ситуація повернулася для кмітливого героя все ж таки на добро, але читач чудово розуміє абсурдність пригоди та тупоголовість московської адміністрації. При тому, Стороженко постійно використовує слово «москаль» та завжди позначає окремішність обох народів. І про якесь вигадане і примарне «братерство» й мови не може бути.
І навіть Нечиста сила постає в оповідках Стороженка як «побратим по нещастю» з якої насміхаються і можуть обвести навколо пальця («Жонатий чорт»). А історія про «Вічного блукальця», покараного за гріхи «Марка Проклятого» – це чи не найкращий зразок готичної козацької літератури.
Проте Стороженка важко пробачити дві погрішності: незавершеність «Марка Проклятого» та «малоросійську душу» самого автора. І хоча історію українського «Вічного блукальця» сяк-так довелося завершити іншому автору, то відданість «російському царату» Стороженка неможливо викреслити.
На жаль, козацькі корені письменника «прижилися» на московському ґрунті військового та дворянина. Хоча, безмежна туга за козацькими часами в автора ледь не в кожному рядку...