І кожна оповідка та історія Олекси Стороженка у збірці видраних творів «Межигірський дід» тому свідчення. На надзвичайно багатому матеріалі, з колоритними персонажами та неймовірно соковитою мовою автор творить цілий «Козацький всесвіт», який один кривавим підписом російської імператриці мала поглинути темрява і забуття.
Історії Олекса Стороженка дещо наївні, проте поетичні, приправлені щирою любов’ю до старовини й глибокою пошаною до Козаччини («Матусине благословення», «Суджена» та «Споминки»). В оповідках яскраво відтворене традиційне життя козацької повсякденності: із зимівниками, пасіками, промислами, святами та бувальщиною. Поряд із цим, автор часто згадує про роки Хмельниччини, Гайдамаччини та «шведської пожоги» (Північної війни).
Іноді вони криваві та оповиті люттю до ворога: ляхів і бусурманів («Дорош», «Марко Проклятий), з дрібкою іронії до місцевих «божих людей» («Не в добрий час», «Кіндрат Бубенко-Швидкий») та відром сарказму до московського чиновництва та гнилої системи доведеної до абсурду («Вуси», «Споминки»).
Особливо пригадується історія про запорожця Микиту Леонтійовича Коржа, який прибув до імперської столиці з «прошенієм» зареєструвати хутір Михайліку. Так не витримавши тижневої бюрократичної тяганини колишній січовик жартома ледь не викрав «цар-пушку», яку планував заховати у своїй кишені, за що загримів до в’язниці.
Кумедна ситуація повернулася для кмітливого героя все ж таки на добро, але читач чудово розуміє абсурдність пригоди та тупоголовість московської адміністрації. При тому, Стороженко постійно використовує слово «москаль» та завжди позначає окремішність обох народів. І про якесь вигадане і примарне «братерство» й мови не може бути.
І навіть Нечиста сила постає в оповідках Стороженка як «побратим по нещастю» з якої насміхаються і можуть обвести навколо пальця («Жонатий чорт»). А історія про «Вічного блукальця», покараного за гріхи «Марка Проклятого» – це чи не найкращий зразок готичної козацької літератури.
Проте Стороженка важко пробачити дві погрішності: незавершеність «Марка Проклятого» та «малоросійську душу» самого автора. І хоча історію українського «Вічного блукальця» сяк-так довелося завершити іншому автору, то відданість «російському царату» Стороженка неможливо викреслити.
На жаль, козацькі корені письменника «прижилися» на московському ґрунті військового та дворянина. Хоча, безмежна туга за козацькими часами в автора ледь не в кожному рядку...