Прочитавши перші сторінок 60, я задалася питанням - а чи точно я читаю зараз фентезі? Бо поки мене зустріла звичайна дівчинка Марта, її батько Алекс і фіфа Інге. Я відкрила анотацію, передивилася обкладинку зі всіх сторін - та ні, точно має бути фентезі! ?
І дійсно, до перших чарівних випадків треба ще дійти, тому це мене й трошки спантеличило під час першого прочитання. Проте далі мене зустріла загадкова зимова історія, зі своїми паралелями, чудовими персонажами та символизмом, які вони в собі несуть (а їхнє значення ми змогли обговорити напряму з пані Мією на презентації пізніше!).
«Інколи люди мовчать, бо говорити надто боляче»
Книга розповідає про дівчинку-підлітку Марту, яка нещодавно втратила дуже важливу для неї людину - свою маму. Саме на цьому й будується сюжет книги - героїня неначе дорослішає й навчається приймати та переживати таку тяжку травму. Більш того, ми бачимо паралель двох персонажів - ту, хто зміг опанувати своє горе та того, кого це горе загубило.
«О так. Поплач, поплач, дитино моя. Стільки страху, стільки горя, що тільки слізьми прокласти шлях можна. Хай течуть, моя мила. Не соромся. Сльози - то добре. А от без них - погано, серце геть кам'яніє»
Історію пронизує дух Різдва, тому я особливо раджу читати її з першими похолоданнями, а ще краще - в новорічні свята, щоб із головою зануритися в святкову атмосферу. Книга оформлена неймовірними картинками, які розглядати одне задоволення.
Ну й булочка Тобіас, як без нього ?
А світ книги непростий. Він сучасний і чарівний. У ньому біль підлітки від смерті матері, від почуття власної невидимості, незначущості, непотрібності. Чи це справжнє, чи уявне? Чи справді Марта не потрібна своєму батьку, якого дотепер бачила лічені рази? Чи справді вона нічого не значить для нього? Чи справді вона не потрібна нікому: тітці, яка доправила його до батька; батькові, який майже всі дні проводить на роботі; батьковій подружці, однокласникам, учителям? Що пов'язує Марту з цим місцем, з цим містом, з цим світом?
Місто, в яке приїздить Марта, поділене на “старе” і “нове”. І саме старе місце дає дівчині трохи втіхи, зачаровує її. Вона прагне дослідити його вулички, проте самій цього робити не можна, а батько лише обіцяє.
У певній мірі “заземлення” і втіху дівчинці приносить різдвяна іграшка, її улюблена, з якою Марта ніколи не розлучається. Вона носить її з собою, розмовляє, “прогулює” по підвіконнях. І через це втрапляє в халепу.
І через це знаходить шлях в інше місто, у Місто Тіней. У світі сьогодення воно лише казка, проте у якомусь химерному викривленні воно існує насправді. Там справді багато років (або навіть століть) панує холод, немає сонця. Там править Принцеса, донька короля-загарбника, що замкнувся у високій вежі і лише залізний півень може літати до нього за звісткою.
Місто Тіней химерне, похмуре, жорстоке. Але чи гірше воно за той світ, де в Марти померла мати і є одвічно заклопотаний батько, в якого є його Інге?
Розпач Марти, її біль, її самотність, її почуття - все це відчувається твоїм. Її раптове зближення з однокласником Даном, хлопцем, який також не “вписується” у світ однолітків - надія, яка теж розбивається. Правда ж? Чи ні? І чи дійсно треба робити вибір між Містом Тіней і містом, де є батько, і Дані, і його мама-художниця?
Може, я просто прихована підлітка, але… “Врешті-решт все на краще - навіть гірке і страшне”. І ти віриш кожному слову.