Повірте, ви будете сміятися в голос.
Я не хотіла, щоб книга закінчувалася, розтягувала як могла.
Рія і Лесик познайомилися однієї літньої ночі, коли Рія з подругою увалилися в підвальний паб, тікаючи від приставучих кавалерів.
Лесик, як тільки кинув око на Рію, відразу зрозумів - він пропав.
І з тієї ночі Рія вирішила, що цей паб буде штаб-квартирою їхньої банди, а Лесик тепер частина цієї банди.
А з Рією ніхто не сперечається.
Йшов час, мінялися пори року, дружба кріпла, життєві проблеми навалювалися, а ще росли почуття.
Однієї ночі була переступлена межа, яка могла все зламати або навпаки зробити краще.
І це було так жахливо, що і Рія, і Лесик розуміли - вони можуть втратити дуже важливий елемент в своєму житті, а вони цього не хочуть.
Але, коли люди призначені один для одного, то навіть «найгірше», що могло статися не завадить віднайти щастя.
Це така смішна, мила, дуже життєва історія, що я сміялася від першої до останньої сторінки.
Взаємодія персонажів (не тільки Рії і Лесика) була неймовірно-класно прописана. Дружні, сімейні, робочі відносини - усе таке реалістичне, що місцями аж страшно було.
Мені дуже сподобалася головна героїня. Вона сильна, пробивна, знає, що хоче і бере це. Хочу бути Рією (але я Ліна).
До книги в мене одна претензія - це що за фінал такий? Мені треба продовження.
Найбільше мені сподобалося те, наскільки живими й дорослими вийшли персонажі. Рія — не “ідеальна” романтична героїня, а людина зі страхами, внутрішніми бар’єрами та постійною потребою контролювати власне життя. Її бажання не втратити свободу та не дозволити стосункам зруйнувати себе виглядало дуже зрозумілим і реалістичним. Лесик же став абсолютним контрастом до неї — спокійний, надійний, терплячий і дуже уважний до чужих почуттів. І саме ця різниця між ними створює неймовірну хімію.
Особливо сподобалося, що авторка не будує роман лише на легкому флірті чи випадковому потязі. Тут багато розмов про довіру, підтримку, страх близькості та про те, як складно іноді дозволити комусь стати важливою частиною твого життя. Історія дуже вдало показує різницю між токсичною прив’язаністю та здоровими стосунками, у яких тебе не обмежують, а навпаки — дають відчуття опори й безпеки.
Окремий плюс — подвійний POV. Мені завжди подобається, коли можна бачити ситуацію очима обох героїв, і тут це справді працює на всі сто. Завдяки цьому краще розумієш і сумніви Рії, і терпіння Лесика, і те, наскільки по-різному вони сприймають одні й ті самі моменти.
Книга вийшла дуже атмосферною: бар, дружня компанія, гострий гумор, емоційні діалоги, напруга між героями та ті самі сцени, від яких неможливо відірватися. Але водночас історія не здається “казковою” — у ній достатньо складних тем, невпевненості та життєвих ситуацій, через що все відчувається набагато реальніше.
Для мене це був не просто роман про кохання, а історія про людей, які вчаться бути чесними із собою, довіряти іншій людині та перестають сприймати почуття як слабкість. І саме тому книга залишила після себе дуже теплий і емоційний післясмак.
В головних ролях — уже знайомі герої з першої книги "Усі персонажі вигадані. Або ні". Рія та Лесик. Вона — яскравий хаос, емоційна нестабільність, гаряча пристрасть, він — добрий велетень, заспокійливі обійми та сексуальність за барною стійкою.
Це живі персонажі, які розбираються зі своїми емоціями, почуттями та діями без зайвого драматизму. За них щиро вболіваєш і переживаєш.
Історія дарує багато емоцій, адже розкриває безліч тем: кохання, страх прив’язаності та втрат, щиру дружбу, любов батьків.
Книга сповнена чудового гумору, влучних фраз і живої мови. Одні назви розділів чого варті. Приємно читати про рідні місця: Київ, Одесу, Голубі озера.
Прочитала книгу за один день, бо трохи захворіла. Але історія настільки захопила, що читання повністю відволікло й навіть покращило настрій.
Книгу можна читати окремо, але особливо вона сподобається тим, хто вже знайомий із першою історією авторки. Текст дуже органічно вплітається в її початок. А поява Роми наприкінці в барі змусила либитись.
З нетерпінням чекатиму на наступні книги Юлії Лаби.
Усі персонажі вже стали рідними, і так не хочеться прощатися. Залишається маленька надія, що колись ми зможемо прочитати історію про Солю та Влада. 😉🤞