Не озирайся і мовчи

Я в шоці (в хорошому сенсі цього слова).
Я знала, що це крута книга, але щоб на стільки!!!!
Але навіть знаючи, що це буде добре (а вийшло неперевершено), я все одно побоювалася читати цю книгу.
Мене в оману ввела обкладинка. Я думала, що це книга про подорож (а я не люблю такі сюжети), тому відкладала читання.

Це дуже моторошна, фантастична історія про існування паралельного світу, до якого можна потрапити через ліфт багатоповерхівки, здійснивши певну комбінацію з відвідуванням поверхів.
І в нас є два підлітка, які в силу своїх складних життєвих ситуацій, рятуються тим, що відвідують це загадкове місце.
Але все має свої правила, за порушення яких йдуть наслідки.

Книга описує дуже багато соціальних проблем - насильство в сімʼї, підліткове самогубство, СНСД (синдром несподіваної смерті дитини), булінг в школі, тотальна несправедливість, упевненість в тому, що грошима можна відкупити гріхи і закрити рота.

Мене шокував і фінал, і епілог.
Коли книга закінчилася, я просто сиділа і дивилася в стіну з виряченими очима хвилин 10.

Вау…просто вау.

Це саме та книжка Макса Кідрука, яка не переобтяжена науковими фактами, з акцентами на підлітковій історії і трилері. Мені вона дуже зайшла, особливо тому, що в мене легка фобія ліфтів, а тут історія прямо на цьому і заснована: позринали усі дитячі спогади і страхи – і це дуже підсилило ефект моторошності. Хоча, звісно, як завжди, книжка не про фобії, і не про технології – вона про людей. Про самотніх підлітків, про нерозуміння між батьками і дітьми, про жорстокість школярів. Для мене це була історія про те, що талановита дитина, яка прагне знань, але ще не вміє їх застосовувати, без підтримки адекватного дорослого може легко втрапити в халепу.
Всі лякачки мені видались логічними, вдало вписаними в цікавий сюжет, читалося легко і швидко. Проте є й велике розчарування – це кінцівка книжки. Мені вона геть не сподобалася. Не буду спойлерити, але такий фінал трохи зіпсував післясмак. Утім, навіть з таким закінченням, я б все одно радила читати «Не озирайся і мовчи». Чому? По-перше, щоб отримати задоволення від оригінального трилера, по-друге, щоб ще раз осмислити підліткові проблеми і для себе пошукати їхнє рішення, щоб у житті такого було якнайменше. Ну і я бонус, щоб підтримати своє, українське.

"Не озирайся і мовчи" стала моєю першою книжкою Макса Кідрука і це було надзвичайно добре.

Я не люблю наукову фантастику, ну не йде мені, тому якщо й читаю, то тільки ті твори, де науки мінімальна кількість. З цією книжкою стався метч: сюжету і пригод настільки вдосталь, що науку я помічала лише тоді, коли її давали в лоба, як-от сцени між Марком і дідусем.

Читати було доволі легко: Кідрук не заморочувався із розлогими описами, діалогів багато, і вони жваві й продумані, але якби дрібних деталей по типу кількарядкових описів брата свата кума було менше - стало б краще. Після другого я вже пропускала деякі абзаци - автор доволі передбачуваний.

Персонажі живі, але от пишучи цей відгук згадую відчуття подібне до "Всі їхні демони" Поліни Кулакової - ніби читаю мєнтовський серіал 90х-00х. Типажі отців один в один.

Однозначний плюс книжки - я прочитала її надзвичайно швидко, за 3 дні, так легко вона мені шла. Сторінки перегорталися одна за одною, і от замість звичних 50 читаю 100 в годину і встигаю схоплювати все.

Книжка не без мінусів, згадати тільки ту кількість гачків, які нічого не дали вкінці... Але помічаю я це зара6, коли обдумую і аналізую, в моменті хотілося читати, і це головне.