Не відпускай мене

Це була одна з найнахваленіших книг, і саме завдяки хвилі відгуків я вирішила її придбати. Очікування були майже нульовими, тому що офіційні описи настільки розмиті, що важко зрозуміти, про що взагалі піде мова. Уже в процесі читання відкривається похмурий, але водночас дуже стриманий світ, де дітей-клонів виховують для донорства ( ми цього як читачі не розуміємо одразу). Історія без гучних сцен, зате сповнена тихої приреченості, буденних страхів і дивної покірності, яка, мабуть, і робить її такою незвичною.
Мені загалом було непросто: сюжет подається фрагментарно, тож доводилося збирати деталі, як мозаїку, і тільки поступово вимальовувалася повна картина. Чи є тут цікаві, навіть болючі думки? Так. Чи написано красиво? Безперечно, бо тихий стриманий стиль Ішіґуро дуже чіпляє атмосферою якоїсь безпричинної тривоги й постійного недомовлення.
Просто це виявилася не зовсім моя книга. Занадто повільна. Герої реалістичні, живі, але через таку м’яку та приглушену подачу я не змогла повністю до них прив’язатися. «Не відпускай мене» залишило по собі роздуми, легкий смуток і повагу до задуму, хоча емоційно не захопило так сильно, як я очікувала. На жаль, для мене 3 з 5, попри талант автора.

Головній героїні Кеті трохи за 30, вона працює в лікарні і згадує дитинство, яке пройшло в інтернаті. На перший погляд в самому звичайному, але в ході розповіді ми переконуємося, що це не зовсім так. Кеті і всі вихованці інтернату — клони, яких «виховують» для того, щоб в майбутньому вони стали донорами для «звичайних» людей.

Матеріал, який потрібно виростити здоровим, щоб він служив на благо людства.

Хтось переживе 3-4 виїмки органів. Хтось, кому пощастило менше, всього 1-2.

Кілька питань, які виникли у мене під час читання.

Що таке душа і чи є вона взагалі? Це питання піднімає і сам автор, це цікавить і вчителів інтернату, і дітей. Чи дійсно вони просто «матеріал», вміла копія іншої людини або у них теж є особистість, яку інші просто не хочуть визнавати.

Чи можуть вони відчувати, дружити, любити? З розповіді очевидно, що можуть. Звідси випливає другий пункт.

Приреченість і смирення. Боляче спостерігати, як легко персонажі приймають долю. Вони з дитинства знають, для чого живуть, і все, що їм залишається — чекати першої виїмки. Або ж спробувати відкласти це.

Співчуття і милосердя. Ставлення вчителів до дітей. Багато хто співчуває їм, але усвідомлюють, що це їхня робота і що вони не в змозі нічого змінити.

Намагаються не дружити з учнями і тримати дистанцію. Тому що Хейлшем — не місце для прихильностей.

Дуже чуттєва та болюча історія. Беріть на читання хустинки…

Хороша антиутопія лякає тим, що світ, який вона зображує, можна уявити як реальний. У цьому романі Кадзуо Ішіґуро доводить це майже до крайнощів. Хоча відчуття загрози відчувається між рядків, місцем дії першої частини вважається дуже дорога приватна школа для привілейованих дітей. Більше того, назва роману - це спосіб приспати нашу пильність, адже ми очікуємо на трагічну історію кохання. Ми отримуємо її, але не ту історію, на яку розраховували. Якщо спростити, то це історія про стосунки між хлопчиком і двома дівчатками від їхнього раннього дитинства до дорослого життя. І так, ці стосунки розвиваються саме так, як їх уявляє собі досвідчений читач: дружба, кохання, сварки, інтриги, обман, зрада, розлука, примирення. Але Ішіґуро - автор, тож можна бути впевненим, що банальності тут немає. Розслідування додає оповіді барв, але це все одно не головне в романі. Про багатьох письменників написано і сказано стільки разів, що в основі їхньої творчості лежать фундаментальні проблеми буття. Це стало беззмістовною фразою. Але Ішіґуро хвилює багато питань: що робить людину людиною? Почуття? Думки? Мораль? Я б зупинився на останньому, і, можливо, тільки можливо, японсько-британський автор зупинився б на останньому теж. Хто вирішує, що є моральним? Чи не людина? А хто така людина, що робить її людиною? Коло замкнене, або майже замкнене. Тому для мене ця книга була великою і шокуючою, тому що вона змусила мене запитувати. Щодо відповідей, то я можу лише здогадуватися, що їх немає.