Не відпускай мене

Хороша антиутопія лякає тим, що світ, який вона зображує, можна уявити як реальний. У цьому романі Кадзуо Ішіґуро доводить це майже до крайнощів. Хоча відчуття загрози відчувається між рядків, місцем дії першої частини вважається дуже дорога приватна школа для привілейованих дітей. Більше того, назва роману - це спосіб приспати нашу пильність, адже ми очікуємо на трагічну історію кохання. Ми отримуємо її, але не ту історію, на яку розраховували. Якщо спростити, то це історія про стосунки між хлопчиком і двома дівчатками від їхнього раннього дитинства до дорослого життя. І так, ці стосунки розвиваються саме так, як їх уявляє собі досвідчений читач: дружба, кохання, сварки, інтриги, обман, зрада, розлука, примирення. Але Ішіґуро - автор, тож можна бути впевненим, що банальності тут немає. Розслідування додає оповіді барв, але це все одно не головне в романі. Про багатьох письменників написано і сказано стільки разів, що в основі їхньої творчості лежать фундаментальні проблеми буття. Це стало беззмістовною фразою. Але Ішіґуро хвилює багато питань: що робить людину людиною? Почуття? Думки? Мораль? Я б зупинився на останньому, і, можливо, тільки можливо, японсько-британський автор зупинився б на останньому теж. Хто вирішує, що є моральним? Чи не людина? А хто така людина, що робить її людиною? Коло замкнене, або майже замкнене. Тому для мене ця книга була великою і шокуючою, тому що вона змусила мене запитувати. Щодо відповідей, то я можу лише здогадуватися, що їх немає.

Я не читала кращої антиутопії. Кращої фантастики. Кращої драми. Я не плакала в кінці, але коли я перегорнула останню сторінку, всередині ніби щось обірвалося - і це відчуття набагато гірше за звичайні сльози.

Книга має виразний стиль. Ішігуро пише спокійно , без надміру , але робить це так чіпко , що стає не по собі.
Він любить натяки. Ішігуро поступово підводить читача до шокуючої істини.

'Не відпускай мене' - це насамперед історія про дружбу, якою ми звикли її бачити в реальності: болючу , подекуди нестерпну , але таку необхідну. Історія про вибір , якого немає. Про бажання й страхи , які наповнюють кожного з нас.

Вражень море - і всі вони для мене нові: ніби це я прожила життя замість Кеті , замість  Рут і Томмі.

Кожен рядок , кожне слово залишило відбиток у моєму серці - сильний і болючий доторк життя тих , хто ніколи не жив.

Всі книги Ішіґуро, які я читала, мають неповторну атмосферу, вони неначе гіпнотизують. В них відчувається певний особливий ритм, який дозволяє зануритись в книгу на повну. «Не відпускай мене» не стала винятком. Я і читала, і ніби одночасно переглядала фільм. До речі, за книгою дійсно зняли фільм, але я його ще не дивилась.
Це сумна і певною мірою трагічна історія, адже події відбуваються в альтернативному світі, де певний прошарок людей народжується і виростає тільки заради того, щоб стати донором органів для інших людей, які живуть звичне нам життя. Настрій в книзі меланхолійний, якщо хтось любить підбирати книги під пори року, то я б радила цю читати восени.
З кожною сторінкою сприймати ці події стає все важче, адже ти переймаєшся емпатією до персонажів-донорів. Я була розчулена і дещо спустошена коли книга закінчилась. Але є в ній щось світле. Те, що ці донори не жаліють себе, хоч і задумуються, що таке відношення до них є несправедливе. Вони все одно радіють, що мають змогу прожити своє життя.
Книга дає дуже багато причин задуматись. Однозначно перечитаю її ще раз, впевнена, що знайду нові сенси і нові інтерпретації для себе, адже книга дуже глибока.
Напевно, це моя улюблена книга автора, саме завдяки великій кількості вкладених сенсів.