Ненажера

Він був чоловіком, чудовиськом, наляканий хлопчаком і живою легендою.

Голод — це повітря, яким дихає Таррар. Це еспадрильї на його ногах, волосся на руках. Часом йому видається, що голод — це і є він сам. Він вважав, що це мине. Що з часом зменшиться. Та цього не сталося. Таррар збагнув: він зіткнувся з існуванням безмежної потреби, яку неможливо покрити. Він зрозумів вічні страждання, які на нього чекають, і що порожнеча розверзлася під ним, коли розверзлася всередині нього. І що далі?

Франція, 1798 рік. Сестрі Перпетуї доручено сидіти з надзвичайним пацієнтом, який потребує цілодобового нагляду. Цього чоловіка повільно вбиває ізсередини золота виделка, яку він сам і з’їв.  Але це ще не все — подейкують, що він робив жахливі речі, намагаючись вгамувати власну ненажерливість... яка, як кажуть, мучить його й досі.

Колись Таррар жив у сповненому любов’ю світі серед бідних, але мальовничих краєвидів сільської Франції. Проте цей світ не такий уже й лагідний, і покинутий напризволяще хлопець губить себе серед плутаних стежок революційної Франції, віддаючись на милість незнайомців, доки його нестримний голод починає зростати.

«Ненажера» — моторошний роман, натхненний реальною історією Великого Таррара,  ліонського ненажери, що майстерно зображає світ злиднів, голоду, хаосу, надії на виживання тих, хто опинився на маргінесі французького суспільства XVIII століття.

Чому варто прочитати книжку «Ненажера»?

• Приголомшливий роман, натхненний життям Таррара — реального хлопця, який жив під час Французької революції і був відомий своїм безконтрольним апетитом.
• По-своєму жорстока й нескінченно красива історія, сповнена протилежностей, що висміює багатіїв, осмислює клас, гендерну й соціальну нерівності.
• Дивовижне дослідження людської природи й того, як далеко може зайти людина у пошуках місця, де вона відчуватиме себе як вдома.
• Книжка ввійшла до коротких списків премій Ділана Томаса та Encore Award.
• Сподобається прихильникам творчості Едварда Кері, Чарльза Дікенса та Бруно Шульца.

Про авторку:

Е. К. Блейкмор (A. K. Blakemor) — англійська письменниця, поетка й перекладачка.

Блейкмор вивчала мову та літературу в Оксфордському університеті. У 2012 році вона опублікувала свою дебютну збірку поезій Amy's Intro, а у 2015 році вийшло її друге зібрання Humber Summer. Блейкмор, зокрема, писала для різних літературних видань, серед яких The White Review, The Poetry Foundation, Partisan Hotel та інші.

У 2021 році вийшов її дебютний роман Manningtree Witches — художнє переосмислення про процеси над відьмами в Ессексі. У 2023 році вийшла її друга книга The Glutton, що увійшла до короткого списку премії Ділана Томаса.

Цитати:

Вбивця облизує губи й повертає до неї блакитні похмурі очі. Безумовно, кожна людина почасти тварина. Їй спало на думку, що Великий Таррар був би вовком, хоча насправді, міркує вона, він радше нагадує величезну рибу — сріблясту, мляву, голічерева, жалюгідну, далеку від своєї справжньої сутності. Донна безпомічна рибина.

У селі кажуть: «О, Таррар. Он Таррар іде. Гарненьке мале байстрюченя. Хіба ж йому не відомо, хто він?». Насправді ж він щаслива дитина, хоч не має на те жодної особливої причини. У селі, яке радше нагадує купку однокімнатних хаток із глини й дерева, що обступили камʼяну церкву, немов самі збираються на службу, Таррар щодня вітається з усмішкою, відкритою та чистою, як небо. 

Скільки себе памʼятає, Таррар знає: якоїсь непевної миті світ довкола може змінитися, перелаштуватися у своїй майже страхітливій красі. Однак ніхто не завдав собі клопоту сказати, що внутрішній світ Таррара поглибиться й ускладниться, занурюючи його у стан тремтливої насолоди, такої близької до болю. Його наповнювали радість та захват перед майбутнім. Якщо до пʼятнадцяти років його душа дозріла до усвідомлення насолоди, то, ймовірно, до двадцяти він врешті-решт зможе осягнути Бога, як старі чорні жінки, що збиралися на вігілії, лагідно перебирали свої вервиці та щиросердо кректали до святих Ісидора й Агати.

Уві сні Таррар зʼїдає всю Францію. Його лице виринає над дахами із соломи та червоної черепиці, ніби сонце в Судний день, увінчане перистими хмарами. Він зачерпує прозорі озера й підносить їх до рота. Пшеничне колосся зачіплюється за нігті й закручується у стрічки, схожі на яблучне лушпиння. Тоді він завважує матір далеко внизу. Вона виходить із їхнього будинку й піднімає обличчя, а солодкі води Год і Бурже стікають між його пальців та падають на її щоки життєдайним дощем. Таррар обхоплює гору і вириває її із землі. Притуляє її до вуха, і до нього долинають крики маленьких людей у яскраво розмальованих будиночках. Худющі кози котяться осипом, як крихти, а гуси летять геть. Білий лебідь із розпростертими крилами пропливає, наче відблиск у безкрайньому мороці його зіниці. Коли ж врешті наїдається, поринає в сон, притулившись спиною до Піренеїв.

Голод — це повітря, яким дихає Таррар. Це еспадрильї на його ногах, волосся на руках. Часом йому видається, що голод — це він сам. Він вважав, що це мине. Що з часом притлумиться. Та цього не сталося. Саме цієї миті, коли делікатна хрестоподібна тінь від церковного флюгера ледь торкається його черевика, Таррар збагнув: він зіткнувся з існуванням безмежної потреби, яку неможливо задовольнити. Він зрозумів, що попереду вічні страждання. Що під ним розверзлася порожнеча, коли вона розверзлася всередині нього. І що далі?