Томаш – бабій, що прикриває себе філософією – є духовне кохання, а є просто секс – а це механіка, це не зрада. Тереза – закомплексована, забита матір’ю жіночка, жертва аб’юзу, що отримує від цього задоволення. Сабіна – коханка Томаша, жіночка у вічних пошуках “хочу щось, не знаю чого», жіночка, що «співає» оду зраді – чоловіку, батьківшині, друзям – байдуже; Франц – людина, що живе на публіку, любить похвалу і щоб «чухали» його за шерстю і казали, який Франц молодець)
І всі ці герою старіють, варячись в своїх проблемах, не бажаючи ні змінюватись, ні поступатись, ні домовлятись. У кожного своя мушля. Навіть окупаційний режим після «празької весни» не штовхає їх до змін – змінюється оточення, обставини, роботи, але герої все ті ж. Самотні, хоч і з не на одинці, загублені в круговерті подій, у вічних пошуках, не знаходячи бажаного. Я навіть не можу сказати чи хтось з них був щасливий.
Для мене дуже депресивний роман, в сірому невиразному кольорі, в якому жоден герой не викликав симпатію і не є позитивним, і навіть почуття жалю чи співчуття не викликають. Зріз суспільства через пересічних нас.
Були страхи, що я не зрозумію, не сподобається , занадто негативне, складне.
Але мені цей роман дуже сподобався. Навіть "подобається" не до кінця виражає мої емоції, я була в захваті. Це дуже класна, багатошарова книжка. Тут і історія кохання, і окупація радянськими військами Чехословаччини (на той час).
Для мене в саме серденько, це історія між головними героями та їхнім псом Кареніним, в деяких моментах я плакала, це дуже чутлива для мене історія.
Є еротичні сцени , опис оголеного тіла героїнею. Походеньки головного героя по різним жінкам, і навіть він цим хвалиться, і не вважає, що це якось погано, бути одруженим і ще спати з іншими жінками.
Історія про складні вибори, які роблять герої , жертвуючи собою, кар'єрою заради свого обранця.
Якщо підсумувати, то мене історія захопила за перших слів, сторінок, і хотілося до неї повертатися. Для мене це було комфортне середовище.
Також підкупає оформлення книжки, приємна на дотик обкладинка, м'які кольори, ілюстрації, комфортний шрифт та його розмір.
Після цього класного для мене знайомства, мені захотілося прочитати і інші твори Мілана Кундери.
Розповідати про "Нестерпну легкість буття" неймовірно важко. Адже з улюбленим автором не хочеться наводити аргументи чи розбирати психологізм і історичне тло. Хочеться просто подивитися в очі тому, хто розуміє і без слів кивне: "Так, це ВОНО".
Комусь може здатися вульгарним, але для мене це делікатно еротично. Комусь огидно, а мені — природно. Комусь нудно, а для мене — життєво.
На безіменних вулицях Праги, окупованих радянськими військами, витають фатальні кохання і прозаїчна смерть. Серед них ходять різні люди: солдати, хірург-ловелас, зраджена дружина, ексцентрична художниця, таємний агент, покинутий син... І кожен із них плекає свої рани, переживає втрати і шукає примирення у власний спосіб.
Це історія двох чоловіків, двох жінок і собаки під час і після Празької весни 1968 року, яка кидає виклик ідеї вічного повторення Ніцше, стверджуючи, що кожен із нас має лише одне унікальне життя – це і є легкість буття.
Проста історія про людей, політичні утиски, кохання та зради. А любов у Кундери завжди минуща, випадкова і залежить від метафор. Книга вразила мене своєю простотою та глибиною послання.
Про оформлення неможливо змовчати. Анастасія Стефурак вкотре створила оправу, що підкреслює літературний діамант, надаючи йому ще більшого блиску і глибини.