Останній потяг до Лондона

"Останній потяг до Лондона" я прочитала після історії про Ґолду- першу прем'єр-міністерку Близького Сходу.

Цей роман написаний на основі реальних подій, тому дуже цінний для прочитання. Історії євреїв, над якими знущались європейці, ранять серце. Нацисти вважали євреїв нижчою нацією, яка немає права на існування. Євреєм забороняло бути поряд з іншими народами, в школі єврейських дітей відсажували за жовту лінію, дорослих євреїв не хотіли брати на роботу. Нацистів у багатих євреях цікавили насамперед багатства. А самих людей вони без докорів совісті готові були стерти з лиця землі.

Саме тому організовуються рухи для переселення єврейських дітей. Нацисти захоплюють Австрію, яка до того часу безтурботно жила. Порядок в країні кардинально змінюються, встановлюються комендантські години. Відбуваються масові рейди і виселення багатих євреїв з їхніх будинків. Усі багатства стають надбанням рейху. Разом з тим європейські країни відмовляються приймати біженців. Але завдяки надлюдським зусиллям, вдається організувати евакуаційний потяг до Британії.

В центрі подій опиняється єврейський хлопчик Штефан, батька якого побили німці і він вмирає. Самому хлопчику 17 років, але він зміг втекти від нацистів, які його.розшукують і хочуть арештувати.

Евакуація проходить під тиском нацистів, які не дуже хочуть випускати жертв зі своєї території. Найогидніше те, що виїхати можуть лише діти і вірогідно, що вони ніколи більше не побачать своїх батьків.

Разом з болем і розпачем євреїв, автор змальовує віру в добрих людей, які допомагають дітям вижити.

Скільки б не було написано книг про Другу Світову Війну, але історії ці завжди торкають за душу і не можуть не викликати сліз. Спочатку описується період, коли до війни залишилося зовсім мало часу. Люди живуть своїм щасливим життям, усі рівні та думають, що Гітлер просто божевільний і він нічого не доб'ється. Але в один момент ця людина перевертає життя усієї Європи з ніг на голову, і тепер не зрозуміло хто ворог, а хто друг. Страшно те, на скільки швидко люди прийняли цей політичний стан анархії, підтримали його і стали його складовою ланкою. На скільки людина в мить може перетворитися на звіра, розуміючи, що за вчинені злочини її не покарають, а навпаки винагородять. Читач спостерігає за життям двох сімей, але більше за дітьми. Штефан з єврейської сім'ї, його подруга Зофі ні, але життя у обох стає дуже складне, коли нацисти увірвалися в Австрію. Вони підпадають під програму вивозу дітей з окупованих територій, хоча у кожного є свої моменти, які постійно загрожують дітям смертю. Сама історія розповідає не про воєнні дії, чи те, як доросле населення переживало часи війни. Ні, книга розповідає про дітей, які ще вчора гуляли з друзями та весело проводили час, а тепер їхніх батьків вбито, а вони не розуміють, що коїться. Дуже страшна книга, але страшніше те, що написана на основі реальних подій.

Немає більшого болю для матері, ніж віддати свою дитину у невідомість. Аби лише врятувати дитяче життя. І хтозна може ця розлука назавжди стане вічною.

Ще одна віха з історії трагедії геноциду єврейського народу на прикладі окремо взятої родини.

Та передусім ця книга - це шана усім сміливцям, котрі були залучені до операції "Кіндертранспорт", завдяки якій було врятувано майже 10 тисяч дітей, транспортовуючи їх впродовж непевного часу з грудня 1938р. до 1 вересня 1939р. із Відня до Британії. Тут поруч із вигаданими персонажами авторкою вплетено реальних історичних постатей, а саме змальовано діяльність головної координаторки проекту Гертруди Вейсмюллер-Меєр. І звісно повною протилежністю їй постає історична особа - Адольф Ейхман, який безпосередньо відповідав за переслідування, вигнання та депортацію євреїв, і відповідно винищення єврейського народу.

Помітно як зумисне у книзі демонструється політика невтручання багатьох країн, що в результаті зумовило до трагічних наслідків. Виявляється політики набагато слабкодухіші у порівнянні із відважністю дітей.

Що найцінніше, це те, що з цією історією переконуєшся, наскільки віра матері у безпечне майбутнє своїх дітей сильніша за надію в те, що будь-коли їм доведеться побачитися знову. Так було у у 1939р. із дітьми "Кіндертранспорту", так було у 1945р. із "вовчими дітьми" зі Східної Пруссії, так було у 2022р. з маленькими українцями. Згадаймо, як у перші дні повномасштабного вторгнення 5-річний хлопчик сам-на-сам зі сльозами на очах перетинав кордон Польщі, а 11-річний хлопчик із Запоріжжя самостійно дістався Словаччини.

Бо поки в світі вершитимуть зло всемогутні правителі, поки всяка наволоч розгортатиме війну на чужих територіях, поки загарбники ґвалтуватимуть дітей та жінок, поки палатиме батьківщина в огні, доти матері у невіданні завтрашнього дня, аби вберегти своїх дітей, відправлятимуть їх у світ за очі. Й до тих пір курсуватимуть у невідомість "кіндерпоїзди". І завжди знайдуться ті, хто рятуватиме чужих дітей, ризикуючи своїм життям.