Острів темряви

Це не є книгою про аутизм. Насправді це навіть не книга про досвід життя з аутизмом. Я просто хотів, щоб це була книга з нейровідмінним головним персонажем, бо ми існуємо.

Деніел Обрі, автор

Розпал зими, шість годин світлового дня і лише один шанс упіймати вбивцю

Репортерка Фрея Сінклер завжди знала, що вона не така, як усі. Очікуючи на результати діагностики аутизму, вона вирішує змінити власне життя — звільнитися з роботи в одному з провідних шотландських видань і переїхати до рідного містечка Оркні. Але її плани руйнуються, коли під час зимового шторму на берег дикої Атлантики виносить людські рештки.

Ідентифікація кісток оголює старі рани островів і вперше проливає світло на темну правду, яку ніхто не хоче визнати. З настанням темряви одержиме полювання Фреї за відповідями перетворюється на смертельну гру в піжмурки, адже кожна таємниця, яку вона розкриває, загрожує кар'єрі, ставить під удар сім'ю та наражає на небезпеку нових жертв убивці, що підстерігає з тіні...

Чому варто прочитати книжку «Острів темряви»?

• Шортліст премії McDERMID DEBUT AWARD 2024, Шортліст премії BLOODY SCOTLAND DEBUT PRIZE 2024
• Гостросюжетний кримінальний трилер на тлі холодного узбережжя шотландських островів.
• Похмурий і реалістичний дебютний трилер для шанувальників кримінальних трилерів та тих, хто цікавиться нейрорізноманітними героями.

Про автора

Деніел Обрі — колишній журналіст місцевої іспанської газети та ексзаступник редактора в міжнародному пресагентстві Гонконгу. Його дебютний роман «Острів темряви» — це кримінальний трилер про Фрею Сінклер — репортерку з РАС, яка розкриває тривожну змову після знахідки людських останків на дикому атлантичному узбережжі Оркні.

Цитати:

Решті людей, схоже, найбільше у світі хотілося бути серед інших, і ніхто ніколи не розумів, коли Фрея намагалася донести, що радше лишалася б на самоті. Вона не знала, як пояснити, що в барі до її вух долітала кожна розмова, до носа — сукупне дихання, просякнуте алкоголем, кожного, хто там був. Вона відчувала, як, хай там що пролили на підлогу, прилипає до підошви її взуття, і поки її звідусіль бомбардувала ця зайва інформація, вона мала підтримувати зоровий контакт — але не надто довго — і опрацьовувати сказане, а потім намагатися вигадати щось слушне у відповідь і передбачити наступну репліку співрозмовника. А коли весь твій світ саме такий, то сидіти в барі вже невесело. Але люди чи не могли, чи не хотіли цього зрозуміти, тому їм було легше вирішити, що ти нетовариська.

Відлюдниця.

Люди не розуміли. У кращому разі вважали, що вона «діймає» — це слово часто застосовували її редактори в Herald — або що незріла, не здатна дати собі ради зі світом. У гіршому ж — звинувачували в тому, що вона все висмоктувала з пальця задля уваги. Яка іронія, адже саме уваги їй найменше хотілося. Увага лише все погіршувала.

Раніше, бувало, вона надмірно тривожилася і не могла збагнути чому, і від того все ще гіршало. Але відтоді, як дізналася, що це міг бути аутизм, усе поступово почало набувати сенсу. Це пояснювало, чому, побувши поміж людей вона почувалася як із похмілля, або чому різка зміна планів дратувала її та заважала зосередитися. Це також пояснювало, чому вона помічала те, чого не бачили інші, і чому з головою пірнала в усе, що розпалювало її цікавість. Припустивши, що в неї аутизм, Фрея нарешті змогла описати своє світовідчуття. Подумала, що відрізнятися нормально, що вона не «довбанута на всю голову».