Патріархи: витоки нерівності

До богів, оповідає історія, були богині.

Століттями суспільство вважало чоловіче домінування природним для людського виду. Але яким було б наше розуміння гендерної нерівності — уявного минулого і суперечливого сьогодення — якби ми не вважали, що чоловіки завжди панували над жінками?

У цій сміливій і радикальній книжці наукова журналістка Анжела Саїні досліджує коріння того, що ми називаємо патріархатом: як він уперше вкорінився в суспільствах і поширився по всьому світу від доісторичних часів до сьогодення. Саїні подорожує до найдавніших відомих людських поселень, аналізує найновіші результати досліджень, а також простежує культурні та політичні історії, доводячи, що колоніалізм та імперії кардинально змінили спосіб життя в Азії, Африці та Америці, поширюючи жорсткі патріархальні звичаї і підриваючи те, як люди організовували свої сім'ї та роботу.

У наш час, попри боротьбу з сексизмом, насильством і дискримінацією, навіть революційні зусилля, спрямовані на досягнення рівності, часто закінчуються невдачею. Але «Патріархи» вселяють надію — відкривають множинність людських устроїв, підважують старі наративи й викривають чоловічу зверхність як постійно мінливий елемент системи контролю.

Чому варто прочитати книжку «Патріархи. Витоки нерівності»?

• Опираючись на дослідження  археології, антропології та стародавньої історії, авторка доводить, що ні гендерна рівність, ні патріархат не є чимось заздалегідь визначеним.
• У книжці продемонстровано, яким великим шахрайством є роздуми про коріння гендерної нерівності, що ґрунтуються на хитких припущеннях про людську біологію та соціальні норми.
• Зруйновано міф про усталеність чоловічого панування і розкрито історичні факти існування інакших суспільств.

Про авторку:

Анжела Саїні (Angela Saini) — британська наукова журналістка та телеведуча. Її роботи публікували в National Geographic, New Scientist, Wired та The Sunday Times. У 2018 році її визнали однією з найповажніших журналісток Великої Британії, а у 2020 році журнал Prospect назвав її однією з 50 найкращих мислителів світу. Вона отримала нагороди від Асоціації британських науковців та Американської асоціації сприяння розвитку науки. 

Її книга Superior: The Return of Race Science стала фіналістом книжкової премії LA Times Book Prize та була названа Книгою року за версією Nature, Financial Times та NPR's Science Friday. А книжку Inferior: How Science Got Women Wrong перекладено 14 мовами.

Цитати:

Найнебезпечніше у будь-якій формі пригноблення — це що воно може змусити людей вірити, ніби йому немає альтернатив. Ми бачимо це у старих хибних переконаннях щодо раси, касти і класу. Питання до будь-якої теорії чоловічої домінації — це чому до цієї однієї форми нерівності треба ставитися як до винятку.

Уламки минулого дають підстави припускати, що реальність ідеологій та інституцій, у яких головували чоловіки, за їхньої появи не могла являти собою єдину однорідну систему, в якій всі чоловіки одночасно виявили владу над усіма жінками, а радше варіації, що залежали від місцевих обставин. Патріархальною владою міг користуватися будь-хто у суспільстві у незліченні способи. Однак щоразу, як це відбувалося, люди опиралися. Завжди були протидія і компроміс. Зміни, які ми бачимо впродовж часу, — поступові й поривчасті; вони прокрадаються у життя людей протягом поколінь, аж доки ті вже не можуть уявити себе будь-яким іншим чином. Зрештою, саме так зазвичай працює соціальна трансформація: вона нормалізує те, що раніше вважалося немислимим.

Західні антропологи давно наполягали, що не  існує справжнього матріархату, якщо під «матріархатом» мати на увазі протилежність «патріархату». Однак якщо патріархат починається з панування батька над родиною й закінчується пануванням правителя над підданими, як писав століття тому Роберт Філмер у своєму «Патріархові», важко стверджувати, що матрилінійні й матрилокальні суспільства є насправді у чомусь патріархальними. Навіть якщо значна частина влади належить братові чи дядькові, ця влада часто більш розріджена, аніж та абсолютна, яку описував Філмер. Матрилінійні суспільства, як писала Лінда Стоун, характеризує «суттєва варіативність... влади та впливу як серед чоловіків, так і серед жінок».

Якщо ми колись і зможемо виправити шкоду, спричинену століттями вкоріненої патріархальної влади, то тільки виплекавши нашу спільну людськість — ту частину нас, що досі може любити навіть попри тих, хто прагне розділяти й правити. Дехто стверджуватиме, що пригноблення перманентно вплетене в те, ким ми є. Вони казатимуть, що люди — від природи егоїстичні й жорстокі, що цілі їх категорії є природно домінантними чи підкореними. Я мушу запитати: чи могли б ми досі дбати одне про одного, якби це було правдою?