Піаніст. Надзвичайна історія виживання

Цю книгу варто прочитати, навіть якщо ви вже бачили фільм та він мене надзвичайно вразив. Тож коли взялася за книжку, знала сюжет наперед і трохи хвилювалася — чи буде цікаво і так само вражаюче?

? Але виявилось, що книга і фільм чудово доповнюють одне одного.

Фільм сильний через візуал. Жахливі події, зруйнована Варшава, бойові дії, окупація — усе це ми бачимо. Але в книзі — голос самого Владислава Шпільмана, його думки, почуття, внутрішні переживання, які фільм не може передати.

Це дуже особистий, чесний текст. Рефлексії автора про війну місцями перегукувалися з моїми власними.

Хоч якими жахливими були ці новини, вони не могли зменшити того сором'язливо притаєного в підсвідомості, майже тваринного задоволення, яке ми відчували, оскільки залишились живими і знали, що тим, хто уникнув смерті, більше не загрожує негайна небезпека.

Окрема цінність книги — передмова сина автора та фрагменти щоденника німецького офіцера, який врятував Шпільмана. Правда, мене трохи здивувало, що і в анотації, і в передмові одразу розкривається факт загибелі родини Владислава та порятунок героя німецьким офіцером.

"23 вересня 1939 року Владислав Шпільман грав Ноктюрн № 20 до-дієз мінор Шопена в прямому ефірі радіо, під такі гучні вибухи, що фортепіано не було чути. Це була остання пряма трансляція музики з Варшави. Того дня в радіостанцію влучила німецька бомба і Польське радіо припинило мовлення.

Вся родина геніального композитора загинула, а його життя врятував німецький офіцер, який почув, як він грає той самий Ноктюрн на піаніно, знайденому серед уламків. "

?‍♀️ З одного боку, це не художній твір, а мемуари, але все ж хочеться дізнаватися такі речі з самого тексту.

Ще один нюанс — в книзі кілька разів згадували українців, чого не було у фільмі. Не в дуже приємному контексті, але з історичними примітками — висновки читач зробить сам.

Загальне враження: книга написана сильно. Написана тим, хто все це пережив. І це безцінно.

Якщо вам близька тема Другої світової, Голокосту, окупації — раджу.

«…війна перетворила багато сердець на камінь.»

Я думаю багато хто дивився фільм знятий за цими мемуарами у 2002 році за участю Едрієна Броуді, який отримав «Оскар» за свою гру, разом з режисером Романом Поланскі. Я дивилася фільм давно, але планую його передивитися, щоб остаточно закріпити прочитане.

Владислав Шпільман - єврей, народився у Варшаві. Мав троє братів і сестер та двоє люблячих батьків. Був талановитим музикантом у дитинстві та навчався в Музичній академії, а потім відвідував престижну Академію мистецтв у Берліні до приходу гітлера до влади. Після працював на польському радіо, виконуючи джаз та класичну музику. Але в 1939 році нацисти вторглися до Польщі...

Історія Шпільмана розказана дуже прямолінійно. Він розповідає про постійно зростаючі обмеження, що накладаються новим урядом на євреїв, про терпіння та віру в те, що «це обов’язково мине», про жах свідка, про акти насильства та велику кількість смертей.

Автор пише з якоюсь тривожною байдужістю, ніби це чиясь історія жахів, яку він розповідає, а не його власна. Очевидно, що оскільки він написав це в 1946 році, одразу після війни, його почуття, можливо, все ще були притуплені під впливом варварських діянь, свідком яких він був протягом шести років окупації. Його голос не звучить ослаблено чи їдко, але натомість він подає нам акуратний, лаконічний, беземоційний, хронологічно впорядкований опис подій, які багато разів призводили до того, як йому багато разів вдавалося уникати вірної смерті.

У передмові його син Анджей припускає, що батько написав мемуари «… для себе, а не для людства загалом. Це дозволило йому опрацювати свій нищівний воєнний досвід і звільнити свій розум та емоції, щоб продовжувати своє життя».

Якби це було не правдою, це не було б таким страшним і жахливим, але, на жаль, реальність майже завжди перевершує вигадку.

П.С. в книзі декілька разів згадуються українці, і не в дуже приємному контексті, але є історична примітка з якої кожен може зробити свій висновок.

? Лабораторія
?Владислав Шпільман. Піаніст

Старенький сивий піаніст вмощується за фортепіано та починає грати ноктюрн до-дієс мінор Шопена. Напевно, йому не раз пригадувалось за життя, як колись, більше ніж пів століття тому, в зруйнованій, холодній, осінній Варшаві у його сховок зайшов німецький офіцер та наказав грати... В цей тривожний момент, життя Владислава Шпільмана було повністю в руках капітана гера Вільма Гозенфельда.

Інколи книги доводиться чекати десятиліттями, а писати про них надто важко, водночас потрібно, ця історія могла бути ніколи не написана і не розказана. Не багатьом людям, які опинитись у схожій ситуації як молодий піаніст Владек, пощастило пережити це гірке випробовування, яке забрало життя мільйонів безневинних людей.

"Замолоду я два роки вивчав музику в Берліні. Просто не можу їх зрозуміти, німців... вони так тонко відчували музику!"

Ця книга після прочитання, усіяна блакитними стікерами в дечому символічно, білі пов'язки з блакитними зірками Давида, мусили носити 500 тисяч жителів Варшави, бо вони випадали з загальних планів та нового устрою німців, нацистів. А ще ці блакитні стікери — фіксація злодіянь, які вчинювали погані люди, не завжди одні німці, зло як покаже цей щоденник розповсюдилось скрізь. А з ним і страх бути впійманим, убитим, вивезеним до концентраційного табору.

"Майже два роки той же інстинктивний страх ні на мить не покидав людей у гетто."

Спочатку німці запроваджували ледь помітні, безневинні закони. Не ходити там, не їздити тут, носити на рукаві блакитну зірку, віддавати честь. Далі все ускладнювалося. Далі було Гетто. Воно поділялось на Велике та Мале. Для бідних та багатих євреїв. Багаті євреї організували поліцію.

"Генрих мав рацію, коли відмовився йти в поліцію, і назвав поліцаїв бандитами."

"Під час травневої облави вони із професіоналізмом чистокровних есесівців оточували вулиці. Розгулювали в своїй ошатній формі, голосно й грубо кричали на манір німців і били людей гумовими палицями."

Спочатку, євреї не знали, що вони висловлють і їх виловлють для таборів смерті як то Треблінка, Аушвіц, які йменувались просто трудовими таборами. Насправді це були табори смерті.

Владек, працював на радіо, у ті погожі сонячні дні, коли ще не було війни. Війна, здавалась безглуздою. Сім'я Шпільманів, батько, мати, молодший брат Генрих та сестри часто обговорювали початок війни. Була надія, що вона швидкоплинна, бо є міжнародне право та зобов'язання Франції та Великобританії перед Польщею. Радіо передавало пропаганду про перемоги на фронтах. Однак, скоро все закінчилось окупацією Варшави. І навіть тоді надія ще жевріла, що Франція піде у наступ, прорве лінію Зігфріда, а Британія буде бомбити Гамбург та висадитися на півночі Німеччині. Мабуть, надія на порятунок остаточно втратилась коли їх усіх загнали в Гетто та звели стіну. Вони були тепер в ізоляції. З кожним днем, місяцем, роком ставало все гірше та гірше. Напевно головною надією було не вмерти сьогодні, бути не впійманим завтра та знайти харчі на вечерю. Особливо важко читати про всі смерті, які на власні очі бачив Шпільман. Особливо важко читати про ліквідацію гетто. Дуже зворушливою постає картина коли німці вивозили дитячий притулок, його очолював відомий на весь світ дитячий письменник Януш Корчак. Він міг уникнути цього, викупити свою долю, проте до кінця залишався з дітьми і з ними помер в газовій камері...

Магічним чином, просто божим якимсь проведінням Владислав Шпільман переживав усв свої неминучі смерті, які підстерігали його протягом усієї війни. Неминучі, невідворотні, коли вже не було ні надій, ні крихти, ні сил. Коли він був в оточені, коли він був один сам у зруйнованому місті. Коли його знайшов перший німецький солдат, коли його знайшов німецький капітан...

Потрібно визнати, що Владек згадує не лише злодіяння німців, та поліцаїв євреїв, він також говорить про злочини боку литовців та українців, які були в підрозділах СС. Хоч Лабораторія наводить в примітках коментарі, що це не можна довести, чи справді це правда, або скоріше власовці/РОНА чи полонені з радянського союзу. Але я не виключаю, що в тому числі там були й українці. Будь-де, в будь-якого народу є виродки.

"Від моїх сестер, красуні Регіни, та юної серйозної Галіни, не залишилось навіть таких решток; і ніколи не знайду могили, куди міг би прийти й помолитися за їх душі.

Я зупинився на мить, щоб передихнути. Подивився на північну частину міста: там де колись було Гетто, де було вбито пів мільйона євреїв, нічого не залишилося. Німці зрівняли із землею навіть стіни згорілих будинків."

В будь-якому разі цю книгу не хотіли бачити ні в Радянському союзі, ні в ПНР, ні в Ізраїлі. Вона була написана 1946 році, а перевидана лише в 1998 році. Зло, як я і говорив на початку, поширилось по всій Європі та німці інфікували ним різних сумнівних індивідів по усій Європі.

Чи варто закінчувати тим, що ця сповідь Владислава Шпільмана була видана як попередження, щоб не повторилося в майбутньому... Та все ж, це чудесне, фантастичне спасіння, вселяє якусь надію і зараз.

Щож останню свою композицію Шопена, Владислав Шпільман виконав у 2000 році та возз'єднався нарешті з братом Генрихом, сестрами Регіною та Галіною, своїми батьками...

Щодо капітана... Вільма Гозенфельда то він спас не лише Шпільмана. В кінці ви прочитаєте його щоденник... Все ж таки і посеред жахливої війни та абсолютного зла були світлі люди. Які врятували не одну тисячу євреїв, це робили поляки, українці, прибалти, німці, і всі народи Європи. Які поросли деревцями на алеї праведників в Ізраїлі.

В 2002 вийшов чудовий оскароносний фільм Ролана Поланського Піаніст. Головну роль зіграв Едріан Броуді, за який і отримав Оскар.