Відгуки і рецензії читачів
11.04.2025
📚 Лабораторія
🎹Владислав Шпільман. Піаніст
Старенький сивий піаніст вмощується за фортепіано та починає грати ноктюрн до-дієс мінор Шопена. Напевно, йому не раз пригадувалось за життя, як колись, більше ніж пів століття тому, в зруйнованій, холодній, осінній Варшаві у його сховок зайшов німецький офіцер та наказав грати... В цей тривожний момент, життя Владислава Шпільмана було повністю в руках капітана гера Вільма Гозенфельда.
Інколи книги доводиться чекати десятиліттями, а писати про них надто важко, водночас потрібно, ця історія могла бути ніколи не написана і не розказана. Не багатьом людям, які опинитись у схожій ситуації як молодий піаніст Владек, пощастило пережити це гірке випробовування, яке забрало життя мільйонів безневинних людей.
"Замолоду я два роки вивчав музику в Берліні. Просто не можу їх зрозуміти, німців... вони так тонко відчували музику!"
Ця книга після прочитання, усіяна блакитними стікерами в дечому символічно, білі пов'язки з блакитними зірками Давида, мусили носити 500 тисяч жителів Варшави, бо вони випадали з загальних планів та нового устрою німців, нацистів. А ще ці блакитні стікери — фіксація злодіянь, які вчинювали погані люди, не завжди одні німці, зло як покаже цей щоденник розповсюдилось скрізь. А з ним і страх бути впійманим, убитим, вивезеним до концентраційного табору.
"Майже два роки той же інстинктивний страх ні на мить не покидав людей у гетто."
Спочатку німці запроваджували ледь помітні, безневинні закони. Не ходити там, не їздити тут, носити на рукаві блакитну зірку, віддавати честь. Далі все ускладнювалося. Далі було Гетто. Воно поділялось на Велике та Мале. Для бідних та багатих євреїв. Багаті євреї організували поліцію.
"Генрих мав рацію, коли відмовився йти в поліцію, і назвав поліцаїв бандитами."
"Під час травневої облави вони із професіоналізмом чистокровних есесівців оточували вулиці. Розгулювали в своїй ошатній формі, голосно й грубо кричали на манір німців і били людей гумовими палицями."
Спочатку, євреї не знали, що вони висловлють і їх виловлють для таборів смерті як то Треблінка, Аушвіц, які йменувались просто трудовими таборами. Насправді це були табори смерті.
Владек, працював на радіо, у ті погожі сонячні дні, коли ще не було війни. Війна, здавалась безглуздою. Сім'я Шпільманів, батько, мати, молодший брат Генрих та сестри часто обговорювали початок війни. Була надія, що вона швидкоплинна, бо є міжнародне право та зобов'язання Франції та Великобританії перед Польщею. Радіо передавало пропаганду про перемоги на фронтах. Однак, скоро все закінчилось окупацією Варшави. І навіть тоді надія ще жевріла, що Франція піде у наступ, прорве лінію Зігфріда, а Британія буде бомбити Гамбург та висадитися на півночі Німеччині. Мабуть, надія на порятунок остаточно втратилась коли їх усіх загнали в Гетто та звели стіну. Вони були тепер в ізоляції. З кожним днем, місяцем, роком ставало все гірше та гірше. Напевно головною надією було не вмерти сьогодні, бути не впійманим завтра та знайти харчі на вечерю. Особливо важко читати про всі смерті, які на власні очі бачив Шпільман. Особливо важко читати про ліквідацію гетто. Дуже зворушливою постає картина коли німці вивозили дитячий притулок, його очолював відомий на весь світ дитячий письменник Януш Корчак. Він міг уникнути цього, викупити свою долю, проте до кінця залишався з дітьми і з ними помер в газовій камері...
Магічним чином, просто божим якимсь проведінням Владислав Шпільман переживав усв свої неминучі смерті, які підстерігали його протягом усієї війни. Неминучі, невідворотні, коли вже не було ні надій, ні крихти, ні сил. Коли він був в оточені, коли він був один сам у зруйнованому місті. Коли його знайшов перший німецький солдат, коли його знайшов німецький капітан...
Потрібно визнати, що Владек згадує не лише злодіяння німців, та поліцаїв євреїв, він також говорить про злочини боку литовців та українців, які були в підрозділах СС. Хоч Лабораторія наводить в примітках коментарі, що це не можна довести, чи справді це правда, або скоріше власовці/РОНА чи полонені з радянського союзу. Але я не виключаю, що в тому числі там були й українці. Будь-де, в будь-якого народу є виродки.
"Від моїх сестер, красуні Регіни, та юної серйозної Галіни, не залишилось навіть таких решток; і ніколи не знайду могили, куди міг би прийти й помолитися за їх душі.
Я зупинився на мить, щоб передихнути. Подивився на північну частину міста: там де колись було Гетто, де було вбито пів мільйона євреїв, нічого не залишилося. Німці зрівняли із землею навіть стіни згорілих будинків."
В будь-якому разі цю книгу не хотіли бачити ні в Радянському союзі, ні в ПНР, ні в Ізраїлі. Вона була написана 1946 році, а перевидана лише в 1998 році. Зло, як я і говорив на початку, поширилось по всій Європі та німці інфікували ним різних сумнівних індивідів по усій Європі.
Чи варто закінчувати тим, що ця сповідь Владислава Шпільмана була видана як попередження, щоб не повторилося в майбутньому... Та все ж, це чудесне, фантастичне спасіння, вселяє якусь надію і зараз.
Щож останню свою композицію Шопена, Владислав Шпільман виконав у 2000 році та возз'єднався нарешті з братом Генрихом, сестрами Регіною та Галіною, своїми батьками...
Щодо капітана... Вільма Гозенфельда то він спас не лише Шпільмана. В кінці ви прочитаєте його щоденник... Все ж таки і посеред жахливої війни та абсолютного зла були світлі люди. Які врятували не одну тисячу євреїв, це робили поляки, українці, прибалти, німці, і всі народи Європи. Які поросли деревцями на алеї праведників в Ізраїлі.
В 2002 вийшов чудовий оскароносний фільм Ролана Поланського Піаніст. Головну роль зіграв Едріан Броуді, за який і отримав Оскар.
🎹Владислав Шпільман. Піаніст
Старенький сивий піаніст вмощується за фортепіано та починає грати ноктюрн до-дієс мінор Шопена. Напевно, йому не раз пригадувалось за життя, як колись, більше ніж пів століття тому, в зруйнованій, холодній, осінній Варшаві у його сховок зайшов німецький офіцер та наказав грати... В цей тривожний момент, життя Владислава Шпільмана було повністю в руках капітана гера Вільма Гозенфельда.
Інколи книги доводиться чекати десятиліттями, а писати про них надто важко, водночас потрібно, ця історія могла бути ніколи не написана і не розказана. Не багатьом людям, які опинитись у схожій ситуації як молодий піаніст Владек, пощастило пережити це гірке випробовування, яке забрало життя мільйонів безневинних людей.
"Замолоду я два роки вивчав музику в Берліні. Просто не можу їх зрозуміти, німців... вони так тонко відчували музику!"
Ця книга після прочитання, усіяна блакитними стікерами в дечому символічно, білі пов'язки з блакитними зірками Давида, мусили носити 500 тисяч жителів Варшави, бо вони випадали з загальних планів та нового устрою німців, нацистів. А ще ці блакитні стікери — фіксація злодіянь, які вчинювали погані люди, не завжди одні німці, зло як покаже цей щоденник розповсюдилось скрізь. А з ним і страх бути впійманим, убитим, вивезеним до концентраційного табору.
"Майже два роки той же інстинктивний страх ні на мить не покидав людей у гетто."
Спочатку німці запроваджували ледь помітні, безневинні закони. Не ходити там, не їздити тут, носити на рукаві блакитну зірку, віддавати честь. Далі все ускладнювалося. Далі було Гетто. Воно поділялось на Велике та Мале. Для бідних та багатих євреїв. Багаті євреї організували поліцію.
"Генрих мав рацію, коли відмовився йти в поліцію, і назвав поліцаїв бандитами."
"Під час травневої облави вони із професіоналізмом чистокровних есесівців оточували вулиці. Розгулювали в своїй ошатній формі, голосно й грубо кричали на манір німців і били людей гумовими палицями."
Спочатку, євреї не знали, що вони висловлють і їх виловлють для таборів смерті як то Треблінка, Аушвіц, які йменувались просто трудовими таборами. Насправді це були табори смерті.
Владек, працював на радіо, у ті погожі сонячні дні, коли ще не було війни. Війна, здавалась безглуздою. Сім'я Шпільманів, батько, мати, молодший брат Генрих та сестри часто обговорювали початок війни. Була надія, що вона швидкоплинна, бо є міжнародне право та зобов'язання Франції та Великобританії перед Польщею. Радіо передавало пропаганду про перемоги на фронтах. Однак, скоро все закінчилось окупацією Варшави. І навіть тоді надія ще жевріла, що Франція піде у наступ, прорве лінію Зігфріда, а Британія буде бомбити Гамбург та висадитися на півночі Німеччині. Мабуть, надія на порятунок остаточно втратилась коли їх усіх загнали в Гетто та звели стіну. Вони були тепер в ізоляції. З кожним днем, місяцем, роком ставало все гірше та гірше. Напевно головною надією було не вмерти сьогодні, бути не впійманим завтра та знайти харчі на вечерю. Особливо важко читати про всі смерті, які на власні очі бачив Шпільман. Особливо важко читати про ліквідацію гетто. Дуже зворушливою постає картина коли німці вивозили дитячий притулок, його очолював відомий на весь світ дитячий письменник Януш Корчак. Він міг уникнути цього, викупити свою долю, проте до кінця залишався з дітьми і з ними помер в газовій камері...
Магічним чином, просто божим якимсь проведінням Владислав Шпільман переживав усв свої неминучі смерті, які підстерігали його протягом усієї війни. Неминучі, невідворотні, коли вже не було ні надій, ні крихти, ні сил. Коли він був в оточені, коли він був один сам у зруйнованому місті. Коли його знайшов перший німецький солдат, коли його знайшов німецький капітан...
Потрібно визнати, що Владек згадує не лише злодіяння німців, та поліцаїв євреїв, він також говорить про злочини боку литовців та українців, які були в підрозділах СС. Хоч Лабораторія наводить в примітках коментарі, що це не можна довести, чи справді це правда, або скоріше власовці/РОНА чи полонені з радянського союзу. Але я не виключаю, що в тому числі там були й українці. Будь-де, в будь-якого народу є виродки.
"Від моїх сестер, красуні Регіни, та юної серйозної Галіни, не залишилось навіть таких решток; і ніколи не знайду могили, куди міг би прийти й помолитися за їх душі.
Я зупинився на мить, щоб передихнути. Подивився на північну частину міста: там де колись було Гетто, де було вбито пів мільйона євреїв, нічого не залишилося. Німці зрівняли із землею навіть стіни згорілих будинків."
В будь-якому разі цю книгу не хотіли бачити ні в Радянському союзі, ні в ПНР, ні в Ізраїлі. Вона була написана 1946 році, а перевидана лише в 1998 році. Зло, як я і говорив на початку, поширилось по всій Європі та німці інфікували ним різних сумнівних індивідів по усій Європі.
Чи варто закінчувати тим, що ця сповідь Владислава Шпільмана була видана як попередження, щоб не повторилося в майбутньому... Та все ж, це чудесне, фантастичне спасіння, вселяє якусь надію і зараз.
Щож останню свою композицію Шопена, Владислав Шпільман виконав у 2000 році та возз'єднався нарешті з братом Генрихом, сестрами Регіною та Галіною, своїми батьками...
Щодо капітана... Вільма Гозенфельда то він спас не лише Шпільмана. В кінці ви прочитаєте його щоденник... Все ж таки і посеред жахливої війни та абсолютного зла були світлі люди. Які врятували не одну тисячу євреїв, це робили поляки, українці, прибалти, німці, і всі народи Європи. Які поросли деревцями на алеї праведників в Ізраїлі.
В 2002 вийшов чудовий оскароносний фільм Ролана Поланського Піаніст. Головну роль зіграв Едріан Броуді, за який і отримав Оскар.
